Під прозорими шатрами долі

Не має кращого краю ніж той, де ти народився. Бо це твоя мала Батьківщина, земля твоїх предків. З цього краю, власне, повстає велич Вітчизни.

Іршавщина ― край особливий, край неповторний, край Срібної землі. На цій землі жили і творили майстри живого слова і невмирущої поезії, майстри різьбярів та іконописців… На цій землі і по сьогодні живуть і творять прекрасні люди, творці величної і невмирущої культури.

Потреба творити притаманна небагатьом і виникає не тільки заради самоствердження та впливу на оточуючих, але і для того, щоб пережити дивовижний момент самопізнання через творчість. Бо щоб стати поетом, необхідно мати особливий Божий дар, особливий талант. У літературно-мистецьких колах Іршавщини з’явилося нове ім’я молодої поетеси Оксани Вовканич. А приналежить вона до наймолодшого покоління творців української поезії. Її книга "Під прозорими шатрами долі", яка нещодавно вийшла з друку, свідчить, що її твердження зрілі, логічно виважені та повністю сформовані.

Щиро вітаю молоду поетесу Оксану Вовканич з виходом у світ її першої книги "Під прозорими шатрами долі". Дай Боже доброго здоров’я та успіхів на нелегкій літературній стезі, нових творчих звершень і досягнень, злетів на поприщі поезії. Нехай Божа Матір оберігає її Своїм Материнським омофором.

Вашій увазі пропоную декілька віршів поетеси Оксани Вовканич з книги "Під прозорими шатрами неба":

    НАЙВИЩА СУТЬ

Коли мене у вічність понесуть

Мої, на диво, невблаганні крила,

Я зрозумію ту найвищу суть:

Для чого в світ з’являється людина?!

Для чого нам призначений політ,

Що так зухвало прагне нас зламати?!

Хоч ми й не йшли за долею у слід,

Та, все одно, навчилися літати.

І, хоч би як, навчилися нести

Усе, що нам накинули на плечі:

І мить розлук, і тіло самоти,

І навіть гнів розбещений, до речі.

Можливо в тім і є найвища суть,

Щоб подолати все змогла людина.

Бо лиш тоді у вічність понесуть

Її святі, невидимі ще крила.

    ЦІНОЮ ЖИТТЯ

Колись настане час,

І ми без жодного слівця

За всі гріхи свої заплатим

Ціною власного життя.

Колись прокинеться сумління,

Що зараз солодко так спить.

Своєю зрадженою тінню

У наших венах закипить.

Колись розірвуться кайдани,

В які закований цей світ.

Земля зростеться з небесами,

Не залишаючи надій.

А ми шукатимемо віри

В безодні завтрашнього дня.

Свою втрачаючи довіру

До вже несправжнього буття.

... Бо неминучий день розплати,

Коли без слова каяття

Ми нерозсудливо заплатим

Ціною власного життя.

    МАБУТНЄ Є...

Майбутнє є, чи вже його немає?

Чи, може, світ закінчився давно?

Мене вже звір самотності з’їдає

І залягли бажання всі на дно.

І в каятті притулку знов шукає

Байдужість слів, не сказаних ніким.

Та всі образи я свої прощаю

Тим, хто мені простити не зумів.

Я вже ніхто, хоча й ніким не була,

Згоріла суть, прикинувшись вогнем.

Та стогін мрій я досі з болем чую,

І між щасливих, і серед богем.

Навіщо мрії, роздуми навіщо?

Коли до них не зможу я дійти.

Бо це не сон, що стане завтра віщим,

Це просто бій без правил і мети

Та, що казати, що тепер казати?

Пусті слова писати на папір.

Хто мав минуле, той повинен знати,

Що і майбутнє буде також з ним.

    ЗАГУБЛЕНА ДУША

Загублена душа шукає тиші,

У просторі, що без брудних думок.

Де спокій у обійми палко кличе,

Й до щастя залишається лиш крок.

Загубленій душі немає місця,

Між смородом просякнутих небес.

Й заплакано звучить остання пісня,

Що лине з небайдужих нам сердець.

Вогонь вже підіймає всі вітрила,

Й на швидкості у далечінь спішить.

Ще вчора та душа лише іскрилась,

Сьогодні ж полум'ям палким горить.

... самотньою душа блукає в тиші,

Ховаючись від тих брудних думок.

Й ніхто її в обійми вже не кличе,

Й до щастя не один іти ще крок...

    Я ЗАЛИШУСЬ...

Я не згорю у полум’ї чекання,

Не загублюсь в безвиході думок.

Я залишу самотності на пам'ять

Веселий сміх і відблиски зірок.

Я не втечу від докорів сумління,

Не задихнусь в прозорості брехні.

Я віднайду той залишок прозріння,

Який ніхто знайти іще не зміг.

Я не впаду від болю на коліна,

Не розірвусь на сотню протиріч.

Пробачу все, що навіть не хотіла,

Та про печаль не йтиме більше річ.

Я залишусь єдиною з єдиних,

По вікнах зла я радістю проллюсь.

В пустих серцях ― розгублених й безсилих,

Я вітерцем свободи залишусь...

27.02.2013          прот. Василій Ігнат.