Обрізання Господнє
Людина, як вінець Божого творіння, створена Творцем безсмертною, створена для вічного життя. Первородний гріх позбавив її можливості жити з Богом. Саме гріх став перешкодою між Богом і людиною. Старозавітна історія свідчить, що здолати цю перешкоду власними силами людина була неспроможна. Преп. Єфрем Сирін говорить: «Бог створив людину вільною, наділив її розумом і мудрістю і поклав перед нею життя і смерть: якщо людина буде йти дорогою життя, то буде жити вічно». Але людина обрала дорогу смерті, порушила заповідь Божу.
Саме Бог встановлює з людьми завіт, союз, обіцяючи їм Своє благословення у відповідь на їхню віру і вірність Творцю. Та незважаючи на цю велику обітницю, попри постійну допомогу Божу, сил людства вистачало лише на те, аби зберегти віру в Єдиного Бога серед нечисленного обраного народу, при цьому постійно то втрачаючи віру, то знову повертаючись до неї. Істинне ж спілкування з Богом для них лишилося недосяжним.
І Бог пропонує людству дивовижний спосіб спасення, в якому великий дар людської свободи поєднується з Божественною участю у нашому вічному житті. Сам Бог вступає в потік людської історії, пославши у світ по безмежній Божественній любові Свого Сина Іісуса Христа. В Іісусі Христі об’єдналися Божественна і людська природа для спільної боротьби з гріхом і дияволом, заради повернення до втраченого раю, до Царства Божого всього людського роду, заради його спасення. Тільки з великої любові до роду людського Бог міг послати на страждання і Хресну смерть Єдинородного Сина Свого.
Перед кожним з нас лежить Вічність, наслідником якої прагне стати кожний християнин. І в нашому земному житі Творець дарував усім нам саму головну вічну цінність, яку ми маємо у цьому ужитті — це Господь наш Іісус Христос, Який завжди перебуває з нами.
І всі ми сподобилися пережити цю священну радість у ці святі дні — Різдво Господа нашого Іісуса Христа. На восьмий день після Свого Різдва Господь наш Іісус Христос, згідно з ветхозавітнім законом, прийняв обрізання, яке було встановлене для всіх младенців чоловічої статі в знамення Завіту Бога з праотцем Авраамом і його потомками (Бут. 17, 10–14; Лев. 12, 3). При здійсненні цього обряду Божественному Младенцю було дано Ім’я Іісус, яке було сповіщене Архангелом Гавриїлом ще в день Благовіщення Пресвятій Діві Марії (Лк. 1. 31–33; 2, 21).
Всі віруючі потомки Авраама в Єдиного Бога здійснювали обрізання в знак вірності тому союзу, який Бог встановив з праведним патріархом Авраамом. І це було видимими знаком. А хіба всі люди, які прийняли обрізання, незмінно залишались вірними тому закону, який Бог дав Аврааму? Зовсім ні. Вся подальша історія цього народу свідчить зовсім про інше: цей народ віддалявся від Бога, знищуючи встановлений завіт, встановлений союз з Творцем. І про це з усією силою свідчить пламенна проповідь Самого Спасителя. У Святому Євангелії ми знаходимо чимало прикладів, коли Іісус Христос багато разів піддавав критиці і обличав книжників, фарисеїв, лицемірів, які виконували всі приписи та звичаї, але серцем віддалялися від Бога. Вони практично повністю знищили завіт, встановлений Богом з патріархом Авраамом. А це означає, що обрізання не зберігало людину не тільки від звершення злих діл, але навіть від формального виконання нею ветхозавітного закону. Господь наш Іісус Христос прийшов до Свого народу, який не прийняв Його Божественне вчення. Він розіп’яв на Хресті Сина Божого і тому залишився без Господніх обітниць, і дім цього народу став пустим у духовному сенсі слова.
Господь Іісус Христос, Син Божий, звичайно, не мав потреби в обрізанні. Його місія спасіння роду людського була вищою за все, що зробив Авраам і всі ветхозавітні праведники, які жили до Христа і які будуть жити після народження Спасителя. Його місія полягала в жертовній любові до всього роду людського, яка увінчалась Хресною смертю Сина Божого, Його Воскресінням, увінчалась спасінням людства. І ніяким обрізання неможливо було ні збільшити, ні зменшити значення цієї місії або вплинути на справу спасіння, яку здійсним Господь.
Перед нами виникає питання — для чого Господь прийняв обрізання? По вченню святих отців Церкви, Господь, Творець закону, прийняв обрізання, являючи приклад, як людям необхідно виконувати Божественні установи, виконувати закон Божий. Господь прийняв обрізання для того, щоб ніхто після цього не міг мати яких-небудь сумнівів у тому, що Він був Сином Божим і істинною Людиною, був Богочоловіком, а не просто носив призрак тіла, як вчили деякі єретики, зокрема докети. В Новому Завіті обряд обрізання уступив місце таїнству Хрещення, прообразом якого він був. Святий апостол Павло у посланні до Колосян пише: «Ви в Ньому були й обрізані нерукотворним обрізанням, скинувши людське тіло гріховне в Христовім обрізанні. Ви були з Ним поховані у Хрещенні, у Ньому ви разом воскресли через віру в силу Бога, що Він з мертвих Його воскресив» (Кол. 2, 11–12).
Разом з обрізанням, яке прийняв Господь як знамення Завіту Бога з людьми, Він отримав і ім’я Іісус, яке означає у перекладі Спаситель, як печать Свого служіння справі спасіння світу (Мф. 1, 21; Мк. 16, 17; 9, 38–39; Лк. 10, 17; Діян. 3, 6 і 16; Філ. 2, 9–10). Ці дві події, які здійснилися на самому початку земного життя Спасителя, нагадують нам, православним християнам, що ми вступили у Новий завіт з Богом і «обрізані нерукотворним обрізання» (Кол. 2, 11). Саме ім’я християнина свідчить про вступ людини у Новий Завіт з Богом. І це ім’я кожний з нас отримав у святому Хрещенні.
Велике і повчальне значення свято Обрізання Господнього має для кожного християнина. Бо всі ми — люди, які наділені не тільки безсмертною душею, але маємо матеріальне земне тіло, розум, почуття, зір і т. д. — живемо у цьому світі, маючи фізичне тіло, і навіть потреби своєї душі дуже часто розуміємо тілесним чином, тому що інакше бути і не може. Дії тіла, рух розуму і волі — це те, чим людина себе проявляє. Часто своє релігійне почуття, своє релігійне і духовне життя люди також проявляють фізичним способом. Наприклад, сьогодні ми всі з вами зібралися у святому храмі. Кожний зранку встав, виконав свої домашні обов’язки, прийшов до святого храму, осінивши себе хресним знаменням, став молитися. І кожний рух нашої душі, рух серця ми всі висловлюємо фізичним чином, бо прославляти Бога ми повинні не тільки душею, але і тілом. І звичай, в тому числі, і церковний релігійний звичай — це форма за допомогою якої ми висловлюємо наші релігійні почуття. Кожен раз, коли ми здійснюємо ті чи інші обряди, ті чи ніші священнодії, то висловлюємо внутрішнє релігійне почуття таким чином, як можемо його висловлювати, будучи людьми, фізично пов’язаними з природою, зі світом, який Бог створив.
Все те, що Бог передає нам Своїм словом, те, що ми сприймаємо серцем, що висловлюємо за допомогою зовнішнього богопочитання, складає дещо єдине і цілісне. І у зовнішньому богопочитанні ми висловлюємо і зберігаємо всі ті величні духовні цінності, які Господь передав людям, воно допомагає нам розумом повертатися до цих цінностей. А тому церковний обряд має величезне значення: з одного боку, він висловлює наш внутрішній стан, а з другого — утверджує у нашій пам’яті, у нашій свідомості, у нашому внутрішньому сердечному житті вічні Божественні істини. Саму тому зовнішні обряди мають величезне духовно-виховне значення. Церковне богослужіння, таїнства наповнені обрядами, Церква Христова на протязі двох тисяч років свого існування оберігає чистоту нашої християнської віри, яку передав їй Спаситель, виховує релігійні, духовні почуття людей.
Але тут криється певна небезпека: у свідомості деяких людей, особливо які недостатньо духовно освічені — тих, хто рідко читає Слово Боже, хто рідко молиться, хто не живе згідно з заповідями Божими, хто не думає про збереження чистоти своєї православної віри. а просто зрідка приходить до храму — формується неправильне і шкідливе відношення до обрядів. Такі люди дуже часто помилково вважають, що спасає людину тільки точне виконання обряду, наприклад, достатньо поставити у храмі свічку, замовити молебень, і більше нічого робити не потрібно. Більше того, вони можуть приймати участь в обряді і в той же час робити грубі зауваження людям, які стоять поруч у храмі і так далі. Надія на те, що зовнішні дії обряду нас автоматично спасають, є шкідливим упередженням і гріхом.
Пригадую розповідь про одного розбійника, який убив дівчину. Батьки відправили її понести до бабусі продукти у корзині. По дорозі на неї напав розбійник, який вбив дівчину та забрав корзину. Його спіймали і під час суду суддя спитав: «Чому яйця ти залишив у корзині?». На це питання він відповів: «Була середа — пісний день, коли не можна вживати скоромну їжу».
Хочу привести приклад, який приводить патріарх Московський Кирил, коли він був ще ректором Санкт-Петербурзької Духовної академії і семінарії і жив разом з батьками на квартирі. До них приходила сусідка, яка працювала на фабриці, щоб «поговорити про Божественне». І вона звернулася до нього з словами: «Слухай, нічого я не розумію, що відбувається». І коли він спитав, що відбулося у її житті, вона відповіла: «Ходила я, ходила до святителя Миколая, свічки ставила, а Бориса, — брата мого, — все рівно посадили у тюрму». І сказала вона ці слова, бо була переконана в тому, що одні тільки свічки перед іконою можуть врятувати її непутьового брата, який дійсно порушив закон і отримав покарання. Адже часто ми так і думаємо: прийду, поставлю свічки — і все буде у порядку, замовлю молебень — і автоматично отримаю те, що я прошу у Бога. Але ми від Бога нічого не можемо отримати автоматично. Нам необхідно докорінно змінити свій гріховний спосіб життя, бо суть християнства в тому і полягає, що воно ставить перед кожним з нас завдання — змініться ви самі, тоді зміниться і навколишній світ. Дуже часто ми вимагаємо, щоб змінилося з боку оточуючих людей ставлення до нас, а змінювати свій гріховний спосіб життя зовсім не хочемо. Кожен християнин повинен будувати свій духовний і правильний образ життя на твердому камені віри, добрих ділах, кротості, смиренні та любові до Бога і ближніх. І тоді Бог дарує нам Свою благодать, Свою силу і допомогу по нашій вірі і добрим ділам, зв’язаних з нею. Саме ця сила Божої благодаті і спасає нас, саме ця сила і перемагає в нас гріх, бо ніякими людськими зусиллями і зовнішнім виконання релігійних правил гріх неможливо перемогти. А коли ми змінимо свій гріховний образ життя і станемо на істинну дорогу спасіння, тоді Бог дарує нам Свою спасительну благодать і ми маємо можливість ділитися нею з нашими браттями і сестрами, з близькими і далекими.
Преподобний Серафим Саровський говорив, якщо християнин буде мати живу віру в Бога, то навколо нього спасуться тисячі. Про це свідчать приклади праведного життя і подвиги святих угодників Божих, якими багатий наш благословенний Богом край, які жили не тільки в давноминулі епохи, а і в наш період XX століття. Згадаймо ім’я преподобного архімандрита Алексія Карпаторуського. Він боронив чистоту православної віри під час Другого Мараморош-Сіготського судового процесу у 1913-1914 роках і був засуджений на чималий строк. Сьогодні його ім’я прославлено святою Матір’ю-Церквою і він живе вічно прикладом своєї живої віри в Бога, добрих діл, праведного життя та молитвами у Престолу Божого за нас грішних.
Пригадую преподобного архімандрита Іова Уголського. Багато разів мені, молодому юнакові, випадала можливість зустрічатися з цим святим старцем, який багато десятиліть ніс подвиг християнського життя, смирення, здійснюючи постійно щоденне коло молитовного подвигу. І в ті часи, в епоху безбожного атеїзму, до нього постійно йшли люди з усієї колишньої держави, щоб отримати благословення старця, принести покаяння і отримати духовну молитовну підтримку. А на його обличчі сяяло світло Божої благодаті та святості. Як говорить преп. Максим Сповідник: «Ніхто не може стати на дорогу святості та спасіння, якщо на обличчі праведника не побачить світло вічного життя». Пригадую свою останню зустріч з праведним Іовом. в дні святкування Святої Трійці Промислом Божим я приїжджав у село Мала Уголька. Ввійшовши до храму, поклонившись у Святого Престолу, я побачив обличчя старця Іова, яке сяяло неземним світлом, сказав про це праведнику, і він з глибоким смиренням сказав, що він грішний і недостойний… Будучи дияконом, пам’ятаю цю неповторну Літургію на все життя, бо назавжди врізалась у пам’ять пламенна молитва праведника під час служби.
Пригадую також ім’я архімандрита Василія (Проніна), нетлінні останки якого знаходяться у Свято-Миколаївському храмі Мукачівського жіночого монастиря. У 80-90 роках минулого XX століття я багато разів мав зустрічі з цим широко відомим подвижником-науковцем. Сьогодні видана низка книг духовного змісту з історії Православної Церкви на Закарпатті, проповіді, чимало наукових праць… Я щиро дякую Богу, дякую цьому прекрасному подвижнику Церкви та науковцю, ім’я якого добре відоме у світі. Такі зустрічі залишили у моїй душі прекрасний духовний слід про цього величного подвижника віри, святості та богослова Церкви Христової.
Цей перелік можна ще продовжити багатьма іменами подвижників християнського благочестя. Що ж об’єднує їх? А об’єднує їх жива вір в Бога, праведне життя, Божественна благодать і той великий слід, який залишили вони в історії Церкви земної та вічної небесної слави. Тільки благодаттю Божою всі ми спасаємося, яка є Даром Господнім. Бо своєю вірою вони отримали Божественну благодать такої сили, що цієї благодаті достатньо не тільки їм, але і всім тим, хто приходив до них і сьогодні приходить до їх чесних і святих мощей. Своїм духовним чадам преподобний Серафим Саровський говорив: «Ви на могилку мою приходіть, і говоріть зі мною як з живим, і я почую вас». І сьогодні православний народ краю приходить до їх чесних мощей, до їх могилок. А люди стоять у чергах не тому, що це звичай, не тому, що так потрібно відноситись до їх чесних мощей, а по велінню серця, по велінню духа. І чим довша черга, тим частіше і з великим дерзновінням та любов’ю встають в цю чергу люди, щоб принести свою малу працю, щоб прикластися до мощей наших святих угодників краю, щоб отримати те, що просимо по своїм молитвам.
Щоб кожному з нас спасти свою душу, звільнитися від гріха, від полону диявольського не даровано такої сили людини — це можливо здійснити кожному з нас тільки силою Божою, яка з’являється нам через зішестя на кожного віруючого християнина, члена Церкви Христової, Божественною благодаттю. Наше спасіння здійснює Бог, а не ми самі. І як свідчить святий апостол Павло: «Бо спасені ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився» (Єф. 2, 8–9). Ці слова апостола Павла говорять про те, що не своїми ділами. навіть добрими, ми спасаємося, а тільки милістю Божою, благодаттю Божою
І в той же час до священнодійств і церковних обрядів потрібно відноситися бережно, тому що вони прийшли до нас з глибини віків, тому що в них фіксуються церковні традиції і в тому числі і духовно-моральні; через ці традиції і звичаї ми висловлюємо своє релігійне почуття.
Дорогі браття і сестри! Дай Бог усім нас зростати у вірі і благочесті, з благоговінням відвідувати храм Божий, виконувати церковні звичаї і приписи, знаючи, що це корисно для душі і одночасно постійно думати про свою віру, читати Слово Боже, наставлятися ним і в практичному своєму житті керуватися цією скарбницею віри, молитвою і добрими ділами будемо приближати до себе Божественну і спасительну благодать. Амінь.
