понеділок, 28 жовтня 2019 р.

25 жовтня біля пам’ятника воїнам визволителям в м. Іршаві відбулися заходи покладання квітів з нагоди 75-річчя визволення у Великій Вітчизняній війні. Прот. Василій Ігнат відслужив панахиду і виголосив слово
















суботу, 26 жовтня 2019 р.

Новомученики і сповідники – архіпастирі, які обіймали кафедру київської митрополії у I половині XX століття



     Жертовний подвиг новомучеників та сповідників XX століття, який віддалений від нас порівняно невеликим проміжком часу в 80-100 років, є прямим продовженням подвигу мучеництва християн перших століть історії Церкви Христової. Наші безсмертні і святі мученики та сповідники, як доблесні воїни Христові, як і їх далекі попередники, проливали кров і віддавали саме найдорожче – життя за проповідь віри в Бога нашому православному народу. Завдячуючи їх самовідданому і твердому стоянні у православній вірі навіть до смерті, ми сьогодні маємо можливість вільно вірувати в Бога, здійснювати богослужіння, проповідувати Євангельське вчення Слова Божого і трудитися на місіонерській ниві у справі релігійного та духовного виховання.
     XX століття в історії України було часом складних історичних подій. Саме революційні події 1917 року привели до того, що древня Київська Русь з її золотими куполами згодом перетворилася у руїни, де правили безбожники і розпочалися ні з чим незрівнянні гоніння, направлені на тотальне знищення православного народу і повне знищення Святої Церкви. Сонми мучеників та сповідників православної віри знову, як і в часи ранньої християнської Церкви перших століть, засяяли славою мучеників та сповідників на нашій багатостраждальній землі Святої Русі.
     Події в Україні у 1917 році загрожували розколоти цілісність Руської Православної Церкви. Після лютневої революції 1917 року в Україні була створена Всеукраїнська церковна влада, в яку ввійшов архієпископ Олексій (Дородницин). Раніше він у своїх проповідях та у всіх архіпастирській діяльності щиро захищав єдність і цілісність Церкви, а згодом стає приверженцем церковної автокефалії в Україні. З обранням патріарха Тихона Московським і всієї Русі, інтронізація якого відбулася 4 грудня 1917 року, призначені радою керівники почали вимагати, щоб у храмах України замість патріарха Тихона поминалась так звана церковна влада на чолі з архієпископом Олексієм (Дороднициним).
     У важкі буремні часи 15 серпня/28 серпня 1917 року в день свята Успіння Пресвятої Богородиці в Московському Свято-Успенському Соборі Кремля відкрився Помісний Собор Руської Православної Церкви (1917-1980 років). Після урочистої Літургії митрополит Київський Володимир (Богоявленський) оголосив Грамоту Святійшого Синоду про відкриття Помісного Собору. Наступного дня після Божественної Літургії у Московському храмі Христа Спасителя, яку здійснив Московський митрополит Тихон, відкрилося перше засідання Собору, головуючим на якому був Київський митрополит Володимир (Богоявленський). Важливі відділи Собору очолили архіпастирі Церкви. І серед них Київський митрополит Володимир очолив відділ церковної дисципліни.
     В смутну епоху політичних змін, в епоху революційних подій проходив Помісний Собор Церкви (1917-1918 років) і він постає перед нами як та основа, на яку мала можливість опертися Руська Православна Церква напередодні жорстких гонінь. Цей Собор уже давно відійшов в історію, але його значення для Церкви величезне, не дивлячись на те, що деяким постановам собору не судилося втілитися в життя, хоча їх церковно-практична важливість не підлягає жодним сумнівам. Собор запалив той маяк, який не перестав світити православному народу у страшні роки гоніння на Церкву Христову і страшні роки переслідувань пастирів та віруючих православних чад. Саме на Собор орієнтувався народ, на нього опиралися поборники церковної правди. Православний Собор відродив патріаршество, створив Священний Синод і вищу Церковну Раду – не тільки відродив канонічне управління Церкви, але і підготовив її до майбутніх іспитів. Ці іспити – зовнішні і внутрішні, не заставили себе довго чекати.



     Возведення митрополита Тихона (Белавіна) на Патріарший Престол пройшло в період, коли Тимчасова влада, під захистом якої розпочав свою роботу Помісний Собор, уже впала. 25 жовтня/7 листопада 1917 року до влади прийшли більшовики, а 21 листопада/4 грудня цього ж року відбулася інтронізація Патріарха Тихона в день свята Введення у храм Пресвятої Богородиці. 23 січня 1918 року вийшов закон нової влади про відділення Церкви від держави, а школи від Церкви. Професор Титлінов писав, що «закон про відділення Церкви від держави був самим радикальним, який взагалі знає історії взаємовідносин Церкви з державою». Церкви не тільки відділялась від держави, не тільки втрачала можливість організовано впливати на духовне життя народу і лишалася всякого права на власність – вона навіть втратила право юридичної особи. З цього моменту всяка церковна діяльність була проголошена контрреволюційною, а всяке звинувачення в адрес державного терору проти Церкви – антидержавним виступом. Ця трагічна боротьба Церкви за своє існування розділяла все суспільство на два нерівні табори. По одну сторону залишалася більшість православного народу на чолі з своїми архіпастирями. А в протилежному таборі опинилася меншість, яка використала жорстоке гоніння на Церкву для досягнення своєї войовничої мети.
     Після обрання патріарха Тихона розпочався і антицерковний терор, який охопив всю велику державу. Особливо складні умови виникли на Україні. Серед перших жертв став розстріляний священномученик митрополит Володимир (Богоявленський), який керував Київському митрополією. Цей страшний розстріл відбувся 25 січня/7 лютого 1918 року біля стін Києво-Печерської Лаври. Це вбивство широко відомого православного ієрарха Церкви заставило задуматися, що над кожним єпископом Церкви і навіть над її первосвятителем патріархом Тихоном нависла в ті дні щоденна реальна загроза арешту і розправи.
     «Розп’яті на хресті», – так у книгах по церковній історії називають архіпастирів, які керували Київською кафедрою у ці страшні і буремні десятиліття. Велику загрозу на Україні складали і різні розколи, які з’являються в цей період. У 1921 році в Україні з’являється самосвятська розкольницька церква на чолі з сумнозвісним Василем Липківським, який ввійшов в історію, як самосвят. А в 1923 році з’являються обновленці, яких очолив Тихон Василевський. Як бачимо, в цей період релігійна ситуація на Україні була надзвичайно важкою.



     Початком довгого періоду гонінь на Православну Церкву в Україні, під час яких величезна кількість архіпастирів, священства та мирян прийняла мученицькі вінці, стала трагічна смерть розстріляного митрополита Київського і Галицького Володимира, у миру Василь Нікіфорович Богоявленський. Він народився 1 січня 1848 року в с. Малі Моршки, Моршанського уїзду, Тамбовської губернії в сім’ї священника Никифора Богоявленського. В 1874 році Василь Никифорович успішно закінчив Київську Духовну Академію. Займався письменницькою і перекладацькою діяльністю творів з мов західно-європейських філософів і богословів. Після трагічної смерті жінки з дитинкою у 1886 році від приймає чернечий постриг з іменем Володимир. Пройшов величний шлях архіпастирського служіння. Він займав низку відомих кафедр – був екзархом Грузії, архієпископом Карталинським і Кахетинським, почесним членом казанської духовної академії. 21 лютого 1989 року він возведений у сан митрополита та призначений на Московську кафедру. А 23 листопада 1912 року він стає митрополитом Петроградським і Ладожським. У листопаді 1915 року переводиться на Київську кафедру. У страшні буремні роки в Києві намагається зберегти церковну єдність та запобігти розколу. В адрес святителя звучали постійні погрози, знущання, але святитель залишався непохитним у збереженні церковної єдності та чистоти православної віри.
     25 січня/7 лютого 1918 року шайка озброєних бандитів ввірвалася у покої митрополита Володимира і після наруги насильно вивели його через Економічні ворота за стіни Києво-Печерської Лаври. Як свідчить Гаврило Неробов, житель с. Покрова, який приїхав у Київ з Ярославської губернії, святитель Володимир, стоячи біля земляного валу під прицілом солдат червоногвардійців, сказав:
     – Ви тут хочете мене розстріляти?
     – А що ж, церемонитися з тобою?
     Тоді владики попросив у них дати йому можливість помолитися!
     – Тільки скоріше!
     Святитель підніс руки догори, сказав: «Господи, прости мої прегрішення вільні і невільні, і прийми дух мій з миром». Потім, хрестообразно благословляючи обома руками вбивць, промовив: «Бог да простить вас…» Через кілька хвилин монахи почули шість пострілів, якими був вбитий святитель Володимир. Гетьман Скоропадський встановив на місці розстрілу пам’ятник святителю Володимиру, який був знищений більшовиками, коли вони захопили Київ. У 1992 році по розпорядженню Київського митрополита Володимира (Сабодана) чесні мощі святителя Володимира (Богоявленського) були обрітені. Сьогодні мощі священномученика Володимира знаходяться в Дальніх печерах Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври. Рішенням Архієрейського собору 5 квітня 1992 року митрополит Київський і Галицький Володимир (Богоявленський) причислений до лику святих.


 

     Після розстрілу священномученика Володимира (Богоявленського) з січня по травень Київською кафедрою керував єпископ Чигиринський Никодим (Кротков). В Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі прийняв чернечий постриг і згодом рукоположений у єпископа Чигиринського. Декілька разів владою був заарештований, один з них – перебування в тюрмі з листопада 1922 по 1932 роки. Пройшов Соловецькі концтабори, різні тюрми. У вересні 1937 року його заарештували у Ярославлі. Помер 21 серпня 1938 року у тюремній лікарні Костроми. Архієрейським Собором РПЦ 2000 року архієпископ Никодим причислений до лику святих.
Помісний Собор 29 травня 1918 року, розглянувши становище Православної Церкви в Україні, дарував Автономний статус Українській Православній Церкві при збереженні нею юрисдикційних зв’язків з кіріархальною Руською Церквою.



     У період з 1918 по 1919 роки керувати Київською кафедрою було призначено і видатного богослова XX століття митрополита Антонія (Храповицького). У молоді роки відвідував письменника Достоєвського. З 1902 року він управляв Волинською і Житомирською кафедрою і одночасно був Екзархом Вселенського Патріарха для Галіції та нашого краю – Карпатської Русі. Під час Собору був першим з трьох кандидатів на Патріарших престол. 30 травня 1918 року був призначений митрополитом Київським і Галицьким. Митрополита Антонія ненавиділи більшовики і петлюрівці. В часи правління Симона Петлюри його заарештували і відправили в Галицький уніатський монастир в Бучач, де знаходився 8 місяців. На вимогу керівників держав Антанти владику визволити з під арешту і він повертається в Київ. Очолив вище Церковне Управління в м. Новочеркаську. З 1920 по 1936 роки знаходився в еміграції в Сербії. Помер 10 серпня 1936 року в м. Сремські Карловці (Югославія). Перед смертю прийняв схиму. Останні 15 років очолював православні приходи Руського Зарубіжжя до своєї смерті.



     Сповідником Православної Церкви на Україні був архієпископ Назарій (Блінов), який, будучи єпископом Черкаським у 1919-1921 роках, виконував обов’язки вікарія Київської єпархії. Він був захисником Православної Церкви від агресивних автокефалістів та революційної влади. Він заборонив у служінні всіх самозванців на чолі з самосвятом Василем Липківським. Влада відповіла репресіями. В 1922-1923 роках він відбував тюремне заслання у Бутирській тюрмі. Після чого з 1925 року був архієпископом Тобольським і помер у застінках Тобольської тюрми в 1928 році.



     З 1921 по 1924 роки керуючим київською єпархією був митрополит Київський і всієї України Михаїл (Єрмаков). У 1887 році він закінчив Київську Духовну Академію, був ректором Волинської семінарії. З липня 1921 року – керуючий Київською кафедрою. В 1924 році він стає Екзархом України. У заповіті Патріарха Тихона ім’я митрополита Михаїла (Єрмаковва) згадується у якості одного з приємників Патріаршого престолу. Обновленський розкол потягнув на Україні деяких православних владик. Це зумовило у спеціальному посланні Патріарха Тихона від 6 квітня 1924 року засудити засновників самочинної автокефалії і сам патріарх заявив, що приймає на себе управління Українською Церквою.
     Смерть патріарха Тихона 7 квітня 1925 року застала митрополита Михаїла (Єрмакова) в тюрмі, в якій опинився по доносам автокефалістів і обновленців. Після тюрем відбував заслання в Туркестані. У 1927 року його звільнили, але здоров’я його було підірване і він помер в 1929 році, так і не приступивши до управління єпархією.



     Після арешту митрополита Михаїла (Єрмакова) з 1924 по 1929 роки Київському єпархією тимчасово керувала декілька вікарних архієреїв. Серед них архієпископ Каневський, вікарій Київської єпархії Василій (Богдашевський). Він закінчив Київську духовну академію, а в 1904 році отримав наукове звання доктора. Він був обраний почесним членом Московської і Санкт-Петербурзької духовних академій. У квітні 1923 року був заарештований до Бутирської тюрми, був у таборах Зирянського краю. Архієпископ Василій помер з голоду на одній з вулиць Києва 25 лютого 1933 року.



     Його приємником став священномученик Макарій (Каразін). У 1922 році прийняв чернечий постриг і рукоположений у єпископа Уманського, вікарія Київської єпархії. Об’єм церковних проблем, пов’язаних з розстрілами владик був настільки великим, що владики Макарій прийшов до висновку про необхідність рукоположення нових архієреїв, і разом з другом єпископом Ананьївським Парфенієм (Брянським) вони здійснили декілька хіротоній у єпископи найбільш твердих і вірних справі Патріарха Тихона. В 1923 році єпископа Макарія заарештували і тримали в Київській тюрмі. В 1925 році він назначається єпископом Єкатеринославським. Згодом його постійно переміщували з табору в табір, а 27 листопада 1927 році його розстріляли.


 

     Після архієпископа Макарія кафедру Київських митрополитів очолив архієпископ Георгій (Делієв). У 1919 році він закінчив Київську духовну академію, а 15 грудня 1921 року прийняв чернечий постриг. Київський митрополит Михаїл (Єрмаков) рукоположив його у єпископа Богуславського, вікарія Київської єпархії. Владика Георгій керував Київською кафедрою з 1925 по 1928 роки, після чого він призначається архієпископом Дніпропетровським. В 1937 році архієпископа Георгія (Делієва) заарештувала з низкою українських архіпастирів. Згодом він був розстріляний у тюрмі. В 1925 році Київському єпархією тимчасово керував єпископ Радомишльський Сергій (Куминський). Після декількох арештів 4 листопада 1937 року єпископ Сергій трагічно загинув у тюрмі.



     Архієпископ Димитрій (Вербицький), уродженець Полтавщини. Він був єпископом Уманським, вікарієм Київської єпархії. В 1923 році владика Димитрій був заарештований у Бутирську тюрму, а згодом переведений до табору Зирянського краю. Після звільнення в 1930 році возведений у сан архієпископа Київського. 14 лютого 1932 році владика Димитрій помер і похований на Аскольдовій могилі біля Свято-Миколавїського монастиря.



     Архієпископ Сергій (Гришин). Після закінчення Санкт-Петербурзької духовної академії в 1915 році прийняв монашество і став полковим священником. 23 квітня 1927 році рукоположений у єпископа Серпуховського. Був архієпископом Полтавським, а 21 березня 1932 року архієпископ Сергій призначений на Київську кафедру. З 1934 року став архієпископом Харківським. 18 квітня 1936 року його заарештували і він перебував у Новгородській тюрмі до 1941 року. Він був учасником Архієрейського Собору 8 серпня 1943 року, який обрав Патріархом Московським митрополита Сергія (Старгородського). Архієпископ Сергій (Гришин) помер 18 вересня 1943 року і був похований на Німецькому кладовищі в Москві.



     Митрополит Константин (Дьяков) отримав освіту в Харківській семінарії. В 1923 році був заарештований. В 1924 році патріархом Тихоном був рукоположений у єпископа Сумського. У 1927 році призначається архієпископом Харківським і Ахтирським. В 1935 році митрополит Константин (Дьяков) був назначений Екзархом України. 16 вересня 1937 року його посадили у Лук’янівську тюрму, в якій загинув 10 листопада 1937 році під час допитів. 19 жовтня 1993 року Священним Синодом УПЦ митрополит Константин був причислений до лику святих.


     Архієпископ Харківський Олександр (Петровський) народився в м. Луцьку. 30 жовтня 1932 року стає вікарієм Київської єпархії у сані єпископа Уманського. З 20 травня 1937 року він призначається архієпископом Харківським. 28 липня 1938 року архієпископ Олександр був заарештований. У травні 1940 року святитель помер у тюремній лікарні. А 22 червня 1993 року опреділенням Священного Синоду УПЦ архієпископ Олександр причислений до лику святих.
     Цей перелік священномучеників на Україні можна продовжувати, якщо уважно прослідити історію кожної єпархії Української Православної Церкви у першій половині XX століття. Переважна більшість розстріляних і вбитих архієреїв у першій половині XX століття були вихідцями з України (з 205 архіпастирів Церкви у довоєнні роки). До речі 166 архієреїв вважаються як такі, що пропали безвісті у тюрмах та Гулагах, і місцезнаходження їх могил не встановлено і по сьогоднішній день. І це нечестя творили безпосередньо і наші вітчизняні безбожники та атеїсти. Все відбувалося дуже просто. Вночі в архієрейські будинки, які переважно знаходилися при єпархіях, вривалися «люди у шкіряних куртках», а вже зранку по місту поширювалися слухи, мовляв «владика емігрував за кордон у пошуках кращого життя, тим самим зрадив пасомих чад Церкви». Та хіба знаходячись за залізними дверима та високими мурами тюрем, в’язниць можна було виїхати за кордон. А в той час архіпастирі та священнослужителі Церкви Православної помирали від голоду, побоїв, жорстоких катувань у карцерах та прокурорських кабінетах, в яких проводилися жорстокі допити, і в яких часто просто були розстріляні Пастирі Церкви Христової. Та, як говорить ветхозавітній мудрець, «праведник живе вічно». І вони знову стали «світлом для світу» (Мф. 5, 14). Господь явив їх світу сьогодні і вони будуть жити вічно у Царстві Небесному та в пам’яті нашого народу.

Прот. В. Ігнат
Митрополит Феодор відвідав Дубрівський жіночий монастир на свято в честь ікони Божої Матері "Іверська"

(Матеріал з сайту Мукачівської єпархії: https://m-church.org.ua/2019/10/26/dubrivka-v-obyteli-molytovno-vshanuvaly-ikonu-bozhoi-materi-iverska-foto/)


































(Фотограф: Анастасія Бокотей)