ІРШАВА ПРАВОСЛАВНА

Інтерв’ю з письменником Василем Шкіря

(На фото: письменники Закарпаття Василь Шкіря та Василь Густі)

Цими травневими днями своє 55-річчя відзначає добре відома у нашому краї людина ― письменник-казкар Василь Васильович Шкіря. Його перу приналежать 15 книжок. В основному, це казки. З нагоди цієї ювілейної дати, ми звернулись до ювіляра з проханням, дати інтерв’ю інтернет-виданню "Іршава православна".

― Василь Васильович, дозвольте щиросердечно привітати Вас з ювілеєм у особистому житті. Ювілей у житті людини ― це деякий підсумок життєвого і творчого шляху. Наше з Вами покоління, так би мовити, має два періоди в житті, адже нам довелося жити у минулому ХХ столітті. А це епоха атеїстичного виховання. У ті часи, звичайно, про таке інтерв’ю священника з письменником не могло бути і мови. І не зважаючи на все, кожна людина по природі своїй християнка. Не дивлячись на утиски, люди вірили в Бога, жили духовним життям, по заповідях Божих, виконували християнські обряди і так далі. Що Ви можете сказати з цього приводу, адже наше покоління народилося і виховувалася в радянських реаліях життя? Сьогодні часи змінилися.

О швидкоплинний час! Усе проходить, усе минається! Та хіба можна забути ті часи, коли по Європі бродив "привид комунізму"? Свій життєвий шлях ми починали із жовтенят, потім нас приймали в святковій урочистій обстановці в піонери, незабаром ставали комсомольцями ― гідним помічником партії. У нас були свої герої ― Павка Корчагін, Зоя Космодем’янська, Вітя Голіков… Однак мене ніколи не покидала віра в Бога. Мої батьки були віруючими, особливо мама, Марія Андріївна. Вона не лише молилася, ходила до церкви, а й по-селянськи дотримувалася Божих Заповідей. У цьому дусі виховувала і нас, своїх дітей.

Батько відносився до релігії трохи інакше: до храму ходив, молився, але завжди згадував те, що служивши в угорській армії, священники відправляли воїнів на фронт воювати проти Радянського Союзу і казали: "Із Богом!" Цього він ніяк не міг забути. Божі заповіді не закликають до насилля. За своє перебування в армії, за його словами, він не вбив жодного радянського солдата. Стріляв здебільшого у небо. А був у його житті і такий випадок. Офіцер заставив його розстріляти полоненого. Із зв’язаними руками батько відвів його вбік, і сказав, пальнувши із автомата: "Йди додому. На тебе, напевне чекає мама, батько, кохана дівчина". Воїн дуже зрадів, що залишився жити. Але, обернувшись, запитав: "Ви українець" Батько усміхнувшись, відповів: "Я карпатський русин".

Батько дружив із священником Миколою Пузом, який понад двадцять літ служив у моєму рідному селі Загатті. Працюючи в редакції районної газети "Нове життя", отець Микола хрестив моїх донечок ― Тетяну і Ганну. Звісно, за часів комуністичної системи мене могли звільнити з роботи. Однак Микола Пуза був порядною і чесною людиною, а першим секретарем райкому Компартії України був Іван Галас. Свого часу Іван Іванович був головою колгоспу "Верховина" в Загатті, а ми з його сином. Володимиром, товаришували, навчалися в одному класі.

Коли батько помер, сільський голова наполягла, щоб батька похоронили з духовим оркестром. Однак ще будучи важко хворим, він сказав, щоб його хоронив священник Микола Пуза. Я прийняв рішення: нехай мене навіть з роботи знімуть, все рівно я дотримаю слова, дане батькові. І ми похоронили його за старим християнським звичаєм.

Я не можу казати. що мене переслідували за релігію, бо не було цього. Я вільно ходив колядувати, на Великдень грався біля церкви. Тому тепер із чистою совістю, чесно і відверто говорю про це.

Щороку я і моя сім’я сповідаємося, хоча вважаю, що чесно треба прожити усе життя. А віра в Бога допомагає нам творити на землі добро. Можливо тому й обрав своєю зброєю перо, з яким не прощаюся дотепер.

― Батько і мама ― найсвятіші у нашому житті люди. Вони не тільки дали нам життя, але і навчили нас його премудростям, вивели нас в люди, адже достойно виховали у світлі християнського життя. Що скажете про своїх, власне батьків? Які, власне, батьківські уроки запам’яталися Вам? Що проносите і зберігаєте у своєму серці з материнської науки?

Народився і зростав я у казковому селі Загатті, де провів своє дитинство основоположник закарпатської школи живопису Адальберт Ерделі. У ті часи у селі жило багато старих людей, які цілими зимовими вечорами могли розповідати казки. Тепер часто бідкаюся, що не записував їх казкові оповіді.

Тепер таких людей у селі вже немає. А шкода. Добре, що не перевелися такі збирачі народної мудрості, як Іван Хланта, який уже видав понад 60 книжок. Я творю літературну казку, як свого часу це робили Андерсен, Марко Вовчок, Іван Франко, Федір Потушняк. Уже видав 15 книжок казок. Серед них ― "Як Осел вогонь сховав", "25 казочок для маленьких діточок", "Розбиті серця", "Три бажання", "Небезпечна краса", "Михайлик-Насміхайлик", "Іван Сила і брати-розбійники", "Майстер Нехай", "Пригоди Поштарика", "Чупакабра…" Усього 15 книжок. Ужинок чималий.

Батько хоча великих шкіл не мав, однак володів багатьма мовами ― чеською, словацькою, угорською, російською. Непогано читав. Найбільше, що запам’яталося мені. це любити свою сім’ю. Поважати старших. Якщо можеш, зроби людині добро. Бо життя ― то драма, в якій головна дійова особа ― нескінченність. А мама часто казала: наслідуй Христа і будеш щасливий. І ще: не судіть і не будете суджені.

Батьківські уроки стали мені в нагоді. Бо вони раділи не лише за нас, своїх дітей, а й хотіли бачити своїх онуків. Вони завжди мріяли про продовження свого роду. Ми з дружиною Ганною, слава Всевишньому, маємо вже двох внучок ― Тетяну і Інесу. Це найбільша радість. Маєш з ким поспілкуватися, поділитися радістю і журбою. Коли дзвонить дружина, найперше питає: Як там внучки? Цими днями старшій Тетянці виповнюється 6 років, піде в перший клас, а меншій Інесці ― рочок. Вони, для мене, дідуся, подарунок. бо як і я ― народилися в травні. Шкода, що мої батьки не дочекалися правнуків. Вони б дуже раділи за них.

― Всі ми родом з дитинства. Можливо, саме тому казка, сприйнята нами у дитинстві, сприяла нашому росту, багатству душі. Чому саме казці Ви присвятили особливу увагу, власне, у Вашій літературній творчості?

Перше казку я написав у шостому класі про подорожник. Надіслав її в молодіжну обласну газету "Молодь Закарпаття". Звідки прийшла відповідь: "Про подорожник написано багато. ви краще розкажіть про шкільне життя, напишіть про своїх вчителів". Так я став дописувати в газети. Перша моя публікація в районній газеті "Нове життя" була "На сцені ― Іван Царевич" про виступ лялькового театру.

Звісно, як і всі юні письменники я мріяв писати не лише казки, а й новели, повісті, романи… Та одного разу в Ужгороді зустрів відомого українського письменника Степана Жупанина з Іршави, який сказав: "У вас дуже гарно виходять казкові оповіді. Ви можете стати продовжувачем традицій Володимира Ладижця, Марії Підгірянки, Федора Потушняка, Фелікса Кривіна. Я довго думав про його ідею, обмірковував що і як. Зрештою дійшов висновку: Степан Жупанин має правду. Для дітей треба писати гарно, розумно із користю для серця і розуму. Хлопчики і дівчатка чекають від нас виважених творів, які б сіяли у серця добре, розумне, вічне.

― Слово ― душа народу. Особливим повинно бути слово, з яким казкар звертається до дітей. Чим є для вас слово? Чи відчуваєте Ви власну відповідальність за слово, з яким Ви звертаєтесь до найменших читачів-дітей? Що це за слово? Яким премудростям намагаєтесь навчити найменших-діточок?

Чи відчуваю власну відповідальність за слово, з яким звертаюся до найменших читачів? Безумовно. Прагну до того, щоб написати для дітвори щось цікаве, корисне, щоб допомогти їй розібратися у складнощах життя. Бо хто не вміє себе чимось зайняти, того нападуть злі думки, з думок виникають бажання, із бажань же ― грішні справи, моральний занепад і розпуста. А хто замолоду не виховував у собі чеснот, той і на схилі віку не зможе позбутися гріхів.

― На моє переконання і казка буває різною. Казка нашого дитинства відрізнялася від казки сучасності. Спостерігаючи за розвитком казки як літературного жанру, не можу не звернути увагу, що казка нашого сьогодення несе духовне навантаження, цінну науку і буває, що казка побудована на біблейській історії та містить важливі елементи і духовного виховання. Що Ви можете сказати з цього приводу?

Майже всі народні казки побудовані на біблейських історіях. У них завжди добро перемагає зло. Звісно, сучасні казки дуже відрізняються від тих, які були в сиву давнину. Вони більш жорстокі, побудовані на насиллю. Вони переповнені стріляниною, вбивствами, морем крові і невинними жертвами. Вони звелися до того, що майже не несуть духовний заряд. більшість із них схожі на це: "Сатана робив огляд своїх прихильників. Кожен із них вихвалявся, яка у нього сила. Злі духи заздрощів, гніву, пияцтва та інших злих пристрастей сперечалися, хто з них зробив найбільше зла для людей. Першу премію відніс дух розпусти. Сатана сказав: "Ти маєш найгострішу шаблю і найсильнішу отруту, бо ти своєю розпустою можеш погубити цілі народи". Особисто я майже не дивлюся зарубіжні фільми. То не для мене. Тому й намагаюся писати так, щоб маленьким читачам принести душевне задоволення. Твори повинні приносити малечі духовне задоволення.

― Серед Вашої творчої доробки є книги. присвячені і літературним постатям, твори філософського спрямування. І взагалі, які Ваші філософські погляди власне на величний Божий дар ― людське життя?

Я написав книжку "Стежина" Степана Жупанина ще за життя поета. Він часто навідувався в м. Іршаву, заходив у гості. Коли мої донечки похвалилися. що у нас вдома буває Степан Ілліч, мало хто з їх ровесників вірив у це. Він був дуже інтелігентною порядною і чесною людиною. Не любив підлабузників.

У майбутньому мрію написати книги про відомого закарпатського письменника Василя Кохана і фольклориста Івана Хланту. Із ними я знався особисто, випив не одну чашку кави. Вдячний долі, що свого часу мав дружні стосунки із Іваном Долгошом, Василем Вовчком, Петром Скунцем, Федором Забуничем. Шкода, що їх уже немає серед нас.

Людське життя ― то Божий дар. Кожній людині відведено місце на землі та певний відрізок часу. Догорить свічка життя і… Тому раціонально треба використовувати кожну хвилину. Головне, щоб ти творив добро, щоб люди говорили тобі "спасибі".

― А хто саме з відомих письменників-казкарів є Вашим ідеалом? Чиїми казками особливо захоплюєтесь Ви та, можливо, і читаєте вечорами Вашим онукам?

Серед казкарів я найбільше люблю Ганса Андерсена. По кілька разів перечитую його твори. Вони влучні, дотепні, викликають роздуми, спонукають до дій. Скажу більше: казки Андерсена тісно пов’язані із фольклором, дуже динамічні, в них багато гумору, фантастика поєднана з реальним життям. Багато казкових оповідей є гострою соціальною сатирою, пройняті соціальним оптимізмом і щирою вірою в краще майбутнє. Давно уже стали класикою "Гидке каченя", "Дюймовочка", "Дикі лебеді", "Принцеса на горошині", "Соловей", "П’ятеро з одного стручка", "Русалонька ", "Снігова королева", "Непохитний олов’яний солдатик".

Чи читаю онукам казки? Буває, інколи… Але це невеликі за обсягом, в основному українські народні. Про річку, колобок, лисичку-сестричку, зайчика-побігайчика, маленького їжачка… Це діти нового цифрового покоління. Дивлячись книжку, вони в першу чергу звертають увагу на малюнки, а вже потім вчитуються в текст. Здебільшого дивляться телевізор, багато вільного часу проводять за комп’ютером.

― Сім’я відіграє важливу роль у родинному колі. Ким є для Вас Ваша сім’я, дружина, родина?

Сім’я для мене ― найдорожче. Вона відіграє важливу роль в моєму житті. Бо сказано ж: жінка тримає три кути, а чоловік лише один. Обидві дочки мають вищу освіту ― закінчили Ужгородський Національний університет: Анюта ― філолог, Тетяна ― біолог. Дружина 25 літ пропрацювала в торгівлі, свого часу закінчила торговельний заклад. Сім’я ― це гармонія, кожен грає свою скрипку. І я вдячний долі, що маю такий надійний тил.

Хрест, який дає нам Бог, треба нести з радістю і добрим серцем.

― Сьогоднішнє покоління молодих людей живе у нових умовах, можливості і доступу до яких ми не мали. Але, все ж таки, виховання ― залишається мистецтвом із мистецтв і для сучасної молодої людини. Чого, на Ваш погляд, не вистачає молодій людині? Бо я глибоко переконаний, що виховання починається з сім’ї без якого не є можливості виховатися особистості?

Щодо виховання підростаючого покоління говорити дуже важко. Виростає юнь, батьки якої уже роками знаходяться за кордоном. Мама і тато в Іспанії, Італії, Португалії чи Америці заробляють долари і євро, а дітей виховують бабусі і дідусі. А якщо відверто ― то вулиця. А що може "ввібрати" дитина, яку залишили без нагляду, викинули на вулиці, на самостійне виховання? А саме в цей період закладаються у свідомості принципи та моральні цінності. Що ж виросте з цих дітей? Пригадую, з якою радістю я чекав листоношу, і скільки душевного задоволення приносили газети і журнали. Свого часу я постійно друкувався в обласних газетах "Молодь Закарпаття", "Закарпатська правда" і "Новини Закарпаття". Теперішні діти цієї можливості не мають, бо газети і журнали кинулися в політику. А щодо книг… Сучасна книга для дітей. як і для дорослих, значно відрізняється від літератури радянських часів. Вона дуже строката за змістом, метою, часто-густо вирізняєтсья якістю зовнішнього оформлення. А щодо тиражів, то вони взагалі мізерні. На мою думку, покоління. що підростає, повинно мати своїх героїв, казкових, мультиплікаційних. Тих у яких воно може вчитися, яких матиме за приклад поведінки, принципів життя.

― Звичайно, святкуючи ювілейну подію, Ви у розквіті творчих сил і натхнення. Звичайно, що власне у житті виникають плани на майбутнє. Поділіться, будь-ласка, цими планами на завтрашній день.

Щодо планів на майбутнє, то їх, як і в кожної людини, багато. Але краще наперд не загадувати. Як кажуть, не говори гоп, поки не перескочиш.

― Що нове з творчих задумів сьогодні знаходиться на Вашому письмовому столі? Нещодавно ми були свідками презентації в обласній бібліотеці для дітей та юнацтва Вашої останньої книги "Чупакабра", яка видана цього року. А над чим працюєте сьогодні?

Над книжкою "Чупакабра" я працював більше трьох років. Що з того вийшла ― самі бачили. Тепер у видавництво "Карпати" знаходиться рукопис нової ― "Смерековий замок". Аби вона побачила світ ― потрібні спонсори.

― Як мені відомо, Ви відвідуєте сторінки нашого інтернет-видання "Іршава православна". І власне з якими словами та побажаннями Ви звертаєтесь до читачів нашого видання? Ви маєте можливість сьогодні їх висловити.

Насамперед, бажання сісти за комп’ютер і переглянути Ваш сайт. Там він може почерпнути для себе повчального і цікавого. А хороші матеріали запропонували своїм знайомим і рідним.

― Щиро дякуємо за інтерв’ю.

На фото: учасники районного конкурсу "Воскресни писанко!" Конкурс проведено у Іршавському РБДТ