На тему виховання

Совість

"Кажу правду во Христі, не обманюю,

як свідчить мені моя совість

через Духа Святаго"

(Рим. 9, 1)

Людина ― вінець творіння Божого, яку створив Господь по "образу Своєму і подобію". Являючись частиною матеріального світу, вона насамперед, по при­роді безсмертна. Будучи вінцем творіння Божого та знаходячись на самій вершині двох світів ― духовного і матеріального, вона потребує їх обох. Земля і небі, чає і вічність з’єднуються в ній. Недарма ще в античні часи стародавні греки називали людину мікрокосмосом, що означав "малий світ" на відміну від всесвіту.

Велич і святість людини явив на землі Господь Іісус Христос. І на­віть сам Понтійський Пілат, який засудив Спасителя на хресну смерть, показуючи на Христа під час суду над Ним, сказав : "Се Человік."

В світі, де все тече й міняється, із всіх цінностей, якими володіє людина, одна незрівнянно цінніша за всі інші ― душа людини. "Яка ж користь людині, що здобуде весь світ, але душу свою занапастить? Або ще дасть лю­дина взамін за душу свою?" ― говорить Христос. По праву душа цінніша в світі за весь матеріальний світ. Головне завдання людини в досягненні щас­тя видатний український філософ Сковорода вбачає в тому, що не треба їхати за щастям кудись-то на Канарські острови ― щастя близьке всім, воно ― "в кожній людині. Воно полягає в тому, щоб людина пізнавала себе, свою без­мірну природу, свій образ Божий". І тему всі зусилля людини повинні бути направлені на пізнання самого себе ― що було в античні часи девізом видат­них грецьких філософів..

Десятиліття застою привели нас сьогодні до моральної кризи. Ця кри­за, що охопила собою все суспільство, залишила в сьогоднішньому поколінні байдужість до ближнього, байдужість де людського горя і страждання. Серед наслідків цього ― наше варварське ставлення до природи, до історичної та культурної спадщини наших предків. Сьогодні перед суспільством постає пи­тання, як повернути загублене і зберегти те, що залишилося. Як писав видат­ний церковний філософ Володимир Соловйов, якщо "не наповнити суспільний іде­ал моральним змістом, не буде кінця круговій поруці злісно насилля, фі­налом якого стане загальна гибель".

І тільки Православна Церква протягом багатьох століть була носієм тих рятівних істин, які складали основу життя наших предків. Стало зрозумілим, що тільки в общині Єдиної Православної Церкви може знайти розуміння і опору особливо підростаюче молоде покоління, яке загубило ціль в житті. А поки що ми бачимо, як молодь піддається культу насилля, захоплюється вченнями різних містичних та тоталітарних сект, помирає від наркотиків, пияцтва… Християнська община Церкви в самому високому її розумінні може і повинна взяти на себе відповідальність за духовне та моральне здоров’я особливо молоді, яку чомусь стали називати сьогодні загубленим поколінням. Хіба в цьому не має нашої вини?

Настав чає всім нам взятися за становлення людського духу на головному моральному принципі ― на совісті, яка завжди була притаманна нашим предкам. Совість можна приспати, можна через неї переступи, примусити замовчати на який-небудь чає, але неможливо совість вбити.

Що таке совість?

Коли Бог створив людину, то Він посіяв у неї дещо Божественне, як би деякий помисл, який має в собі, подібне іскрі, і світло і тепло: помисл, який просвіщає розум і показує йому, що таке добро і що є зло ― совість. Отже совість є усвідомлення відповідності, або невідповідності моральному закону того чи іншого явища в області людської волі.

Саме слово "со-вість" в перекладі із старослов’янської мови означає "со-веданіе", "со-знаніе" /з Богом/ деякої вищої Божої правди, відступлення від якої призводить людину до роздумів і переживань, до "мук совісті". Це буває тоді, коли людина перестає усвідомлювати свою справжню духовну природу, своє місце в житті і за основне ставить лише свої егоїстичні ін­тереси. За загальною думкою святих Отців Церкви, совість є голосом Божим в душі людини, а не просто деяким суб’єктивним настроєм, де якого можна було б не прислухатись. Можна сказати, ще совість являє собою творчу силу самої душі, того її центра, який називається особистістю людини, моральною самовідповідністю її "Я".

Дух людини один і неділимий. В совісті і проявляється ця єдність духу. Дякуючи цій єдності не має потреби в розсудливих роздумах, логічних заключеннях і аргументах. Голос її євангельськи простий і короткий, але разом з тим зрозумілий і строгий ― "так-так", "ні-ні". Цей голос непідкупний; як голос тої правди, яка закладена Богом в духовній природі людини і проявляється через її совість.

По своїй природі совість ― це відповідальне внутрішнє судилище, в якому контролюється і оцінюється особиста поведінка людини, або конкретний випадок її життя. В зв’язку з цим совість несе в собі функції законодавця, судді і воздателя. Вчитель Церкви, святий Марк Подвижник, говорить: "Дуже правильно зрівнюють совість з судилищем, в якому зберігаються закони, поясню­ються їх правила, засуджуються вчинки людей, нагороджується добро і карається зло. Різниця і цій подібності тільки та, що совість одна і сама виконує всі дії, які в звичайному суді розділені між багатьма приватними виконавцями: вона є і законодавець, і суддя, і виконавець закону".

Совість часто зображується в Святій Біблії як караюча сила. Так, зок­рема, Адам після гріхопадіння, Каїн після братовбивства, браття Іосифа після його продажу ― всі вони переживають моральні муки совісті. В псалмах Давида неодноразово зображується внутрішній стан людини під час суду совісті /Пс. 31, 1-5; 37, 2-11/.У Євангелії приводиться приклад про книжників і фарисеїв, які привели до Спасителя жінку-грішницю, яку вони згідно із законом, хотіли побити каменями, але, будучи "совістю докорені" /Ін. 8, 9/, почали виходити один за одним. В посланнях апостолів Петра і Павла є багато свідчень про проявлення совісті, як караючої або нагороджуючої. Апостол Павло, зокрема, говорить про необхідність розвивати і вдо­сконалювати совість у відповідності з волею Божою /Евр. 5, 1-14; Рим. 12, 2/. Совість може перекручуватися і понижуватися до слабких ознак її проявлення і вона стає немічною, а іноді й ідольською. Священне Писання називає совість ще і за її проявленнями: благою, чистою, непорочною, або злою, порочною, скверною, совість може захворіти і завмирати, коли людина втрачає різницю між добром і злом і не прислухається до голосу совісті.

Совість своїм внутрішнім голосом прямо говорить людині, що є справедли­вим і що несправедливе, що є добро і що зло, що зроблено погано і що добре, що є морально необхідним в поведінці людини і що є злом.

Совість намагається викрити ті "добрі справи", якими ми безпідставно хвалимося і тому знаходимося в постійній боротьбі з нашим самолюбством і нашою гордістю: це так звана внутрішня боротьба в людині двох начал ― егоїстичного та доброго. Вона спонукає людину слідувати Божій правді, про що яскраво писано апостолом Павлом /Рим. 7, 15-25/. Людина одними своїми силами, без благодаті Божої, не може вирватися з протиріч.

Совість не дає помилування нікому і при всякій нагоді нагадує нам про наші минулі гріхи, які, можливо, баз нагадування совісті ми вже давно б за­були. Совість нагадує нам і про правосуддя Боже, перед яким ми всі відпові­дальні за всі наші гріхи ― сьогоднішні і минулі, великі і малі, за гріхи проти Бога і ближніх. Таким чином, совість в її істинній природі тісно пе­реплетена з Божим правосуддям і з вірою в Бога. Голос Божий чути в совісті і праведника і грішника.

За здійснене гріховне діло совість пробуджує в людині почуття каяття: визнання своїх вчинків гріховними і бажання їх виправити, або не повторюва­ти. Каяття, якщо воно чистосердечне, приводить людину до щиросердечного покаяння і виправлення. Ми знаємо, як уже згадувалось вище, що браття Іосифа принесли покаяння в Єгипті, як тільки совість нагадала їм про здійснений раніше гріх /Бут. 42, 21-22/.

Повне розкаяння переходить в бажання і рішучість виправлення. Людина просить прощення перед Богом за здійснений гріх. Так народжується покаян­ня, вищою формою якого, згідно слів праведного Іоанна Хрестителя, є "принесення плодів, достойних покаяння".

Прикладами щиросердечного розкаяння і покаяння є покаяння Давида, ап. Петра, благорозумного розбійника та багатьох інших біблейських осіб. Через покаяння вони досягнули спасіння.

Від спасительного розкаяння і покаяння необхідно відрізняти розкаяння мирське, або "печаль мирську", яка приводить людину до смерті, пре ще пише ап. Павле :"Смуток для Бога чинить каяття на спасіння, а про нього не жалуємо, а смуток мирський ― чинить смерть" /2 Кор. 7, 10/. Приклад такого "розкаяння" ми бачимо в Іуди, коли "продавши кров неповинну", він опечалився мирським розкаянням, але воно не перейшло в покаяння: він по­кінчив життя самогубством.

З часів гріхопадіння совість перестала бути однаковою у всіх людей. Совість, як і всі сили і можливості в людині, потребує розвитку моральних основ: почуття обов'язку, відповідальності, честі та інших. Чим сильніше вони розвинуті, тим сильніше і глибше звучить голос совісті в душі людини. І, навпаки, якщо моральні основи недостатньо розвинуті, якщо розум і воля проявляються у відриві від неї то і голос совісті не в достатній мірі авторитетний, повноцінний і впливовий.

При розвитку моральних основ совість людини буде досягати вершин і наближатися до того положення, яке Св. Писання називає досконалою, доб­рою і чистою совістю /Діян. 21, 1/.

Для чистого духовного життя потрібна і чиста, непорочна совість. Вона оживить в душі людини моральний закон, заявить про себе глибоким і пра­вильним знанням змісту його моральних норм. Живе почуття чистої совісті є особливо необхідним у всіх сферах життя людини: трудовому, суспільному та сімейному.

Вища форма вироків совісті часто зображується і в класичних творах літератури. О. Пушкін називає совість "когтистым зверем, скребущим сердце" /"Скупой рыцарь"/. А в іншому творі Пушкіна ми читаємо чудові слова: "Да, жалок тот, в ком совесть на чиста"/ "Борис Годунов"/. У Ф. Достоєвського в "Преступлении и наказании" після вбивства Раскольниковим процентщиці совість змучила його душу і він сам шукає кари, щоб шляхом зовнішніх випробувань іскупити свою вину, полегшити моральні муки.

Істину життя по совісті світ пізнає уже не одне тисячоліття. Ще святитель Іоанн Златоуст стверджував: "Бог дарував нам совість і поняття добра. Кожний християнин повинен оберігати свою совість в чистоті і святості у відношенні до Бога та ближніх".

За словами сучасного академіка С. Аверінцева: "Совість ― не від ро­зуму. Вона глибше розуму, глибше всього, ще є в людині. Але для того, що зробити із окликів совісті правильні практичні висновки, необхідний розум." "Мораль повинна бути посередницею між совістю і розумом. Совість ― глибина, розум ― світ: мораль необхідна, щоб світ прояснив глибину".

Перед всіма нами постале питання: з чого почати? Перш за все необхідно нам ефективно оцінити наші моральні і духовні втрати в самому широкому розумінні цього слова. Повернутись лицем до величезної духовної спадщини та богословської науки. Самий по собі процес пошуку духовних скарбів уже високоморальний, тому що виховує в людині бережливе ставлення до величезної духовної спадщини. Перед нашим суспільством в повній мірі постала проблема: як зберегтися в цьому світі від духовного спустошення. Прийшов час повернути свої погляди до Церкви, яка завжди виконувала свою спасительну місію в світі. З минулої історії нам відомо, що коли на початку XIX ст. під впливом ідей раціоналізму і західноєвропейського містицизму у нас була важка духовна атмосфера, в той час головна увага була звер­нута до історичних коренів духовного життя. В цей час преподобний Паісій Величковський зайнявся перекладом з грецької мови і поширенням творів Святих Отців Церкви, що і поклало початок сильному духовному відродженню в багатьох монастирях і в житті народу.

Це продовжила знаменита Оптина пустинь, де під мудрим духовним керівництвом старців відбулося духовне відродження, у що внесли свою лепту видатні ієрархи Церкви, вчені, письменники.

І сьогодні настав час повернутись лицем до того величезного духовного багатства, яке збереглося в Церкві і по законам якого жили наші предки. Жити по правді і совісті, а значить і по Богу ― це необхідність і сьогод­нішнього дня. Святитель Тихон Задонський звертається до нашого покоління з прекрасними словами, які не втратили своєї актуальності й сьогодні: "Нікого так не бійся, як самого себе. В середині нас живе суддя, який ніколи не обманює і голос якого для нас важливіший, ніж схвалення усього світу. Нехай мене всі хулять, тільки би совість похвалила мене".

Вслухаймося в клич нашої людської совісті. А вона зве нас до нового, оновленого життя ― життя преобладаючого духу, життя преобладаючої правди, життя преобладаючої духовної радості.

Всім нам необхідно буде стати перед Богом в день Другого пришестя Господа нашого Іісуса Христа. А поки що кожний з нас, щоб достойно предстати перед Лицем Божим, повинен предстати перед судом своєї совісті.

На фото: у Карпатах

Автор: Ярослав Цендра

11.08.2013                                        Прот. Василій Ігнат