Василь Шкіря – великий казкар Іршавщини

Серед визначних постатей на літературній ниві Закарпаття є Василь Шкіря – відомий журналіст та дитячий письменник з м. Іршави. Немов казковий богатир він зачаровує дитячі серця за останні два десятиліття своєю мудрою дотепною казкою.

Він є автором 18 книжок. І серед них переважна більшість казки. Серед них «Сльоза лелеки», «Як Осел вогонь сховав», «25 4азочок для маленьких діточок», «Розбиті серця», «Три бажання», «Візок казок», «Кроль жебраків», «Небезпечна країна» та багато інших. Серед останніх з них нещодавно з друку вийшла книга «Шаркань» (казки, повісті-фентезі). Добре відомий в Україні літературний критик Євген Барак у вступному слові на запитання, що все-таки привертає увагу у творах Василя Шкірі, відзначає, що автор «добре володіє інформацією; знанням побутової конкретики; увага до соціально-побутової деталі; якась народна дидактика, ненав’язлива, але по-селянськи мудра і вічна, розлита на сторінках його книги».

І хоча сьогодні в моді казки заморських авторів Джоани Роулінг, Корнелії Функе, але для наших українських дітей слід вибирати не модне, а мудре. Бо за всіма негараздами нашого з вами сьогоднішнього життя, побутових реалій живе українська казка. І тому головне вірити, що вона нікуди не зникає. Вона навчає нас мудрості.

Василь Шкіря є лауреатом низки літературних премій, дипломантом конкурсу «Книжкова толока – 2014», удостоєний державними відзнаками. Для дітей пропоную казку Василя Шкірі «Дід Данило і колекціонер». Справді, цікаво та повчально!

Дід Данило і колекціонер

Жив собі бідний чоловік. Данилом його звали. Дуже любив навколишню природу. Не дай Боже, щоб хтось скривдив кішку чи пса, міг годинами розмовляти з квітами, деревами і птахами. Хто б з боку вперше побачив, як він грається із зайчиком чи їжаком, неодмінно назвав би його трохи дивакуватим.

Одного разу дізнався про Данила якийсь відомий колекціонер аж із Києва. Приїхав у село і питається:

- Хто знає, де живе Данило Потебило?

- Ха! Та хто ж не знає нашого Данила? Він мухи не скривдить. Не чоловік, а душа.

Коли колекціонер побачив старенького дідуся, одягненого в сяку-таку одежину, давно неголеного і вглибленого у своє мовчання, дуже подивувався. Бо уявив його зовсім іншим – вишуканим і багатим паном. А він, мов той птах, що тримав своє гніздо.

Виявляється, у нього зовсім немає нічого свого, крім нього самого.

Колекціонер думав, що подивує старого, коли почне говорити з ним завченою мовою і науковими термінами. Мовляв, куди тобі, чоловіче, до мене! Професорів і академіків не так уже і багато на білому світі.

- А що, власне, вас цікавить? - мудро подивився дід Данило на незнайомця. - Якщо лише пташині яйця для ваших колекцій, то підемо он туди на острівець, - показав рукою кудись вбік. - Та спочатку пообідаємо. Ви ж мій гість. А ще з далекої дороги. У нас гостей звикли зустрічати з відкритою душею.

Дід Данило накрив стіл, перехрестився біля святого образа і запросив незнайомця на хвильку присісти. На столі вже парувала печена картопля, запахло свіжою капустою, огірками, помідорами, цибулею і ще якимись смачними наїдками.

Столичний гість подумав, що дідусь мається бідно і запропонував своє: ковбасу, смажену рибу, котлети. Тобто все, що дала йому на дорогу завбачлива дружина.

- Не дай Боже, - замахав старечими руками Данило.- Мені вже далеко за дев'яносто, а я ще жодного разу в роті шматка м'яса не мав.

- Ви вегетаріанець? - питає колекціонер.

- А що це таке? - дивується дід.

- Той, хто не їсть м'яса, харчується тільки рослинною та молочною їжею.

Дідусь щиро усміхався:

- Я стільки прожив на білому світі і не знав, що я - вегетаріанець.

Смачно пообідавши, вони пішли до річки, яка розділяла село на дві частини. А неподалік тягнулися широкі смуги болота, в середині якого був острівець. Дід Данило взяв човна, що самотньо хитався на воді, і вони разом відправилися туди. Колекціонер розраховував роздобути якнайбільше пташиних яєць. А якщо вдасться, спіймати в сильце кілька птахів, щоб уже в Києві зробити опудала.

Як тільки вони ступили на берег, сорока одразу сповістила всіх птахів і звірів, що на острові з'явилися люди. «Кар-кар!» - відповіли ворони, які гніздилися на високих осокорах. - Все зрозуміло». Дідусь відчув: птахи стривожилися, і вони не стільки хвилюються за себе, як за своїх маленьких діточок та відкладені яйця. А колекціонер навпаки: він дуже зрадів, коли побачив стільки пташиних гнізд. Тепер він повернеться до Києва і буде вихвалятися в інституті про якусь невідому таємничу пташину країну.

- А чому так тихо? - спромігся на слово колекціонер. - Здається, птахи і звірі начебто причаїлися.

- Еге ж,- мовив дідусь.- Так воно і є. Вони придивляються до нас і запитують: хто ми, з якими намірами прийшли? Якщо з добрим серцем, то вони нам будуть співати радісні пісні, а коли ні... Все залежить від нас.

Старий Данило відчував на собі допитливий погляд колекціонера, однак вдавав, що нічого не розуміє. Такий собі сільський простачок. Потім по хвилі мовив:

- У сиву данину люди казали, що не можна руйнувати гнізда лелек, бо лелека принесе жаринку і кине на дах твоєї хати (а дахи колись були переважно солом'яні). Не можна руйнувати гніздо ластівки, а то станеш рябим. Не можна вбивати жабу, бо хтось помре із родичів, не можна нищити гнізда граків, бо може й весна не настати...

Колекціонер ще довго слухав старого Данила, щось занотовував у блокноті, хоч знав, що то все забобони, однак мовчав. Чи то не хотів сперечатися, чи просто зрозумів мудрі натяки дідуся: живу природу треба захищати не на словах, а на ділі. Якщо ще кілька годин тому думав зробити опудала сороки, синиці, куріпки, ластівки, горобця, дятла, щоб подивувати столицю, то пішов звідси з порожніми руками. Тепер він став мудрішим і вже знав, що живу природу слід захищати.

«Цей дідик - справжній професор! - думав дорогою колекціонер. - Відтепер я ніколи більше не руйнуватиму пташині гнізда. Адже кожна істота хоче жити, радіти сонцю, квітам і деревам».