До 1150-річчя християнства на Закарпатті

ДУХОВНА СПАДЩИНА СЛОВ’ЯНСЬКИХ ПРОСВІТИТЕЛІВ

/минуле і сучасність/

"Споконвіку було Слово"

(Ін. 1, 1)

Найбільше і найдорожче добро в кожного народу - це його мова, його духовна пісня, ота жива скарбниця людського духу, в яку народ складає і своє духовне життя, і свої сподівання, віру, розум, досвід, почуття. "Нічого не має людського, що чуже нам християнам: і культура і життя, і мир, і страждання, і скорбота, і радість земна, і радість небесна, і краса, і наука ― все нам дороге, тому ще все є явленням Премудрості Божої" ― такими словами звертається до нас один із Отців Церкви 2-го століття – блаж. Тертулліан. Так було із століття в століття, із покоління в покоління і ці слова є актуальними для сьогоднішнього дня. Так визнавало себе християнство з моменту свого виникнення і цю велику місію несло і несе воно в світ ― у всьому вбачаючи явлення Премудрості Божої.

Сьогодні ми покликані перегорнути сторінки сивої давнини Київської Русі та рідного краю, поділитися думками про благородну діяльність вели­ких слов’янських просвітителів Кирила та Мефодія, авторів першої упорядкованої азбуки слов’ян, визначити їх заслуги в історії культури, розвитку слов’янської писемності, познайомитися з мовою переводів Святого Письма з грецької на слов’янську мову, що стала якби міжнародною мовою слов’янства в ранній період історії.

В житті націй, як і житті людей, бувають довгі періоди важких буднів, бувають періоди занепаду, безплідних провалів, але бувають і яскраві періоди злету, коли духовні і фізичні сили народу досягають максимальної напруги і в короткий проміжок часу здійснюються справи, для яких, здава­лось би необхідні довгі століття.

Таким є "золотий вік" святих рівноапостольних Кирила і Мефодія в історії слов’янських народів. Декілька десятиліть їх бурхливої діяльності підняло на самий високий рівень слов’янські народи, виховали їх духовний та національний стержень, їх діяльність, можна сказати, сильно впли­нула на весь хід європейської історії. Вони заклали міцний фундамент візантійсько-слов’янської культури, життєдіяльність якої підтверджена більш ніж тисячолітньою історією слов'янських народів, причому підняли її на світовий рівень, дякуючи цьому слов'янські народи зайняли достойне місце в європейській культурі.

Проблема духовної спадщини слов’янських просвітителів ― це в значній мірі проблема відношення слов’ян до візантійської спадщини, проблема віль­ного історичного вибору слов’янських народів. Вся могутня велич великої духовної спадщини Візантії з любов'ю привита слов’янським народам невтомною працею апостолів слов’ян принесла і приносить свої плоди в Православній вірі слов’янських народів. Проблема Кирило-Мефодіївської духовної спадщи­ни вперше стала перед слов’янськими народами у всій своїй гостроті як іс­торичний імператив 1150 років тому назад, причому одночасно в рамках усього слов’янського світу.

863 рік ― початок місії святих братів Кирила і Мефодія у Великій Мо­равії, 865 рік ― хрещення Болгарії, між 864 і 866 р.р. ― перше хрещення Русі, 869 р. ― хрещення сербів. Проповідь і Паноннії, Македонії, Солуні, Малій Азії, хрещення чешського князя Боривоя та його жінки Людмили ― ось велична місія християнізації слов’янських народів, яку здійснили апостоли слов’ян.

80-90 роки IX століття їх учні були вигнані з Моравії не без участі Риму і їм довелося шукати притулку в Карпатській Русі. Отже є всі підста­ви вважати, що православна віра була прийнята нашими предками ще на по­чатку IX століття, за сто років до хрещення Київської Русі.

А в дальнійшому ми бачимо, що в переломні моменти історії кожний раз вставало перед слов’янськими народами і, зокрема, перед Київською Руссю питання про відношення до духовної і культурної спадщини Візантії, носія­ми якої були святі брати Кирило і Мефодій. Так було і через 100 років після їх смерті, коли великий Київський князь Володимир опинився на роз­доріжжі перед вибором віри. Так було і в часи князя Київської Русі Ізяслава, до якого звертався з заповітом преп. Феодосій Печерський "берегти в чистоті православну віру" в далекому XII столітті. Так було і під час Флорентійського Собору /1437-1439/, на якому святий Марк Ефеський, цей нездоланний герой віри, відстояв чистоту Православ’я в один із самих важ­ких для православної Церкви період. І навіть коли Київський митрополит Ісідор став зрадником православної віри, наша Церква зуміла знайти пра­вильне рішення і, відкинувши унію, залишитись вірною візантійській духов­ній спадщині.

ХVІІ століття ― переломний період, коли повстала проблема відношення до візантійської духовної спадщини. Здавалось, що епоха Петра Великого з його спробою "прорубати вікно в Європу", привела до повного розриву з минулим. Але цього не сталось. Святі подвижники нашої землі ― Паісій Величковський, Тихон Задонський, Серафим Саровський, Філарет митрополит Московський та інші повернули історичні віхи до традиційної духовної спадщини православної віри.

В середині XIX століття починається нова, уже не теоретична, а філософсько-релігійна переоцінка минулого. І знову проблема духовної спадщині стає головною злободенною проблемою. І якщо представники славянофільства (одна з філософських течій) вбачали у візантійській православній спадщині не мертвий тягар минулого, а живе сьогоднішнє й майбутнє, то філософи-західники, як Володимир Соловйов заявляли про своє несприйняття "напівазіатської Візантії і бажали провести в життя голов­ну ідею ― шлях до загальнохристиянської ідеї лежить через відречення від візантійської духовної спадщини і об’єднання з Заходом. Ця концепція звучить уже не як курйоз, а як реальний заклик до зміни історичних віх.

І сьогодні, на початку 21 століття перед нами стоїть це питання: де вселенскість, де істина ― в візантійській православній спадщини, яку залишили нам святі брати Кирил і Мефодій, і яка підтверджена життєдіяльністю 1150-літнім періодом свого існування, чи в більш широ­кому крузі християнських і нехристиянських вірувать та ідей сьогодення? І сьогодні ми бачимо спроби деяких сил деструктивного характеру роз'єд­нати єдність православних слов’янських народів та знищити святу православну віру. Цей нелегкий період переживає сьогодні і православна Церква на Україні, розділена амбіціями злих сил, для яких існує лише єдиний закон ― "розділяй і володарюй".

Святі брати Кирил і Мефодій, створивши першу азбуку та здійснивши переклад Святого Письма і богослужбової літератури на слов’янську мову, внесли величезний вклад в духовну спадщину слов’янських народів. Апостоли слов’ян дали нашим предкам Священний переклад Слова Божого, який став передачею їм першоджерела. Діяльність святих братів у цьому напрямку представляла собою перший гігантський крок в передачі слов’янам всієї суми знань, які накопила Візантія і отримала в спадщину від класичної античної епохи: в передачі її історичного досвіду, духовних цінностей, художніх ідеалів, етичних та юридичних норм права.

Особливо переклад Святого Письма мав самий величезний вплив на розвиток духовності слов’янських народів. Тут в перший раз почули вени звуки рідного слова благородного та високого, і в першій раз почали розуміти, яка багата, велична і прекрасна мова їх предків, і в перший раз загля­нули вони в свою душу і побачили всю велич, красу, могутність її природних сил для висловлення яких служить таке могутнє слово. І тому всю­ди, куди поширювався переклад солунських братів, слов’яни зустрічали його з радістю. Цей переклад зіграв вирішальну роль на поширення православної віри між слов’янськими народами. Отримавши переклад Біблії і богослужбових книг на рідній мові, слов’яни почали розуміти святу віру. Вони побачили всю могутність її Божественних Істин перед грубими марновірствами язичницького світу і приймали її з любов’ю. За короткий проміжок часу слов’янські на­роди прийняли святу православну віру, чого не було раніше за цілі віки. Необхідно також відмітити, ще переклад Святого Письма предостеріг всі слов’янські народи від ісламізму і навіть відвернув від папізму і дав чистоту православної віри.

Поряд з цим слов’яни відчули необхідність в науках і освіті, як тільки почули із вуст своїх першовчителів Слово Боже на своїй рідній мо­ві. В Болгарії і Моравії засновуються духовні училища ще святими Кирилом і Мефодієм. На кінець ІХ століття у слов’ян появляються перші учені мужі, які не тільки здійснюють переводи на слов’янську мову, але й пишуть свої верші літературні твори на рідній мові. Швидко починає розвиватися народ­на писемність у слов’янських народів, в той час як в інших країнах Європи не було ще й думки про це.

А згадаймо хоча б, що з прийняттям християнства на Київській Русі починається бурхливий розвиток освіти та культури, появляються перші лі­тописи, що підносить Русь на одне з перших місць серед цивілізованих кра­їн Європи. Як бачимо, сім’я посіяне святими братами упало в добру землю і принесло достойні плоди.

І ось сьогодні можна почути, що в нашому краї моляться на "чужій" мові. Виникає питання: на якій "чужій"? Адже невідомо жодного факту, щоб хто-небудь із видатних вчених сучасності назвав нашу рідну церковнослов'янську мову "чужою". Ця мова на протязі довгих століть була мовою молитви наших предків. Нам добре відомо які цілі переслідують такі лжепросвітителі, які намагаються знищити православну віру, та підірвати основи духовності нашої побожної, глибоковіруючої людини, підірвати основи нашої величезної духовної культури.

Сьогодні ми повинні низько вклонитися нашим великим просвітителям за створення першої азбуки, за зміцнення слов’янської культури і писемнос­ті, про що болгарський проф. Е. Георгіев писав: "Слов'янські народи успіш­но розвивають пронизану християнським духом культуру, що заповідали святі Кирило та Мефодій. Значення їх в житті слов’ян надзвичайно велике. І коли чужоземні завойовники намагались перетворити слов’ян у своїх рабів, ця культура служилі їм надійною опорою".

Історія вчить ― говорили древні. Тому не можна забувати її уроків. Людство завжди стоїть не тільки перед судам Божим, але й перед судом історії. Історія завжди виносить свій вердикт, і можливо сьогодні ми несемо розплату за наше недавнє минуле, яке всім нам добре відоме. І саме головне ― відмирає все гріховне, страшне, бездуховне і залишаєть­ся тільки святе, безсмертне, вічне. Такою і є духовна спадщина слов’янських просвітителів Кирила та Мефодія і тому вона невмируща і має своє майбутнє.
     

       









     29.07.2013                                        Прот. Василій Ігнат