Афон і Київська Русь

(Роль Афону у заснуванні древнєруського монашества)

 

(Ця доповідь прочитана на VIII міжнародній науково-практичній конференції в Києво-Печерській  Лаврі "Духовна та світська освіта: історія взаємин - сучасність - перспективи". 25 жовтня 2016 р.)

Монашество, як стремління до вищого, аскетичного подвигу народилось і вийшло у світ з Християнської Церкви. Духовна аскеза і відомі форми її прояву як дівство, пости, бдіння та постійні молитви мали місце і в перші три століття християнства, але про монашество у власному сенсі цього слова, як усвідомленому виходу із світу в пустелю до духовного єднання з Господом, можна говорити тільки з IV століття. Батьківщиною монашества є Єгипет і зокрема знаменита Нільська долина. Справедливо стверджують історики, що це була немов би нагорода Єгипту за те, що саме він прийняв гнаного Іродом Богомладенця Іісуса Христа разом зі святим сімейством. ЯК відомо, основоположником монашества, а власне відшельництва, анахоретства вважають преподобного Антонія Великого (251-356 р.р.), родом копта, житіє якого написав святитель Афанасій, архієпископ Олександрійський.

Існує ще одна думка, що появу монашества потрібно ставити у безпосередній зв’язок з жорстокими гоніннями на християнство у часи правління римського імператора Декія (249-251 роки правління), коли християни, щоб уникнути переслідування йшли в пустелю і полюбивши подвижницьке життя залишались там, про що пише блаженний Ієронім. Перші відомості про монашество ми зустрічаємо у творах апологетів християнства Руфіна, Палладія, Кассіана та інших.

Нижньо-Єгипетська Скіткська, Нітрійська, Сінайська, Заіорданська, Мало-Азійська, Фіваїдська та інші пустелі дали світу чимало видатних подвижників монашества. І серед них видатні подвижники та відшельники преподобні Антоній Великий, Макарій Єгипетський, Ніл Сінаїт, Іоанн Лествічник, Василій Великий, Григорій Богослов, Григорій Ніський та багато інших подвижників християнського благочестя.

У V-VI століттях центр монашеського життя переноситься на Схід, у Палестину. А згодом таким центром стає візантійська столиця Константинополь та г. Афон.

Від епохи правління імператора Константина Великого до часів правління імператора Василія, засновника Македонської династії, релігійні будинки і монастирі поширювались у Візантії до безкінечності. Багато праведних мужів і навіть часто вихідці з влади знаходили у монастирях єдине пристанище… В 430 році прийшов до Константинополя авва Олександр і привив тут акіматенство. Акіматени поставили собі завдання безперервне служіння Богу – постійно перебували в молитві – вдень і вночі. Три хори, які зміняли один одного, возносили Богу безперервну хвалу вдень і вночі. Золотим віком для заснування монастирів у Візантії була епоха царювання імператора Юстиніана (527-565 роки).[1] До речі, саме в цей період завершила своє існування антична філософська школа Платона, яка проіснувала більше ніж дев’ять століть. Саме в цей період відшельники та монахи заселяють Афон.

Всьому християнському світу відомо, що Свята Афонська гора знаходиться під особливим покровом Пресвятої Діви Божої Матері, і це місце названо жребієм Її апостольського благовістя. Гора Афон багата святими обителями і знаходиться в юрисдикції Константинопольської патріархії, хоча територіально приналежить до сучасної Греції. Афон розташований на півострові Айон-Орос, що знаходиться на північно-східній території Греції. Афон це сучасна православна монашеська республіка, де сьогодні залишилось 20 православних монастирів, з них 17 грецьких і три слов’янські з більш ніж тисячею монахів. На чолі Святої гори стоїть священний Кінот, до складу якого входять представники всіх монастирів. Виконавчим органом Афону є священна епістасія. У внутрішньому житті кожний з монастирів самостійний у своєму управлінні і керується кожний своїм Уставом. В цілому становище Афон визначається конституцією сучасної Греції. У конституції проголошено суверенність Святої гори. Афонські монахи отримали грецьке громадянство. Константинопольський патріархат здійснює нагляд за діяльністю монастирів з церковної сторони. Представниками держави – губернатору і його помічникам належить обов’язок здійснювати нагляд за збереженням Уставу Святої гори.[2]

Афон має свою древню історію Відомий російський подорожувач Василь Григорович барський, який побував на Афоні в середині XVIII ст., писав, що гора ця «велика і висока і преславна з древніх часів». Вона плодотворна і багато деревами, водними джерелами. Він же відзначав, що греки, які населяли півострів у стародавні часи, спорудили на підвищеному місці божницю і поставили там мраморного ідола, який називався Афос, звідки все це місце отримало назву Афон. Згодом, з’явились тут іноки, які скинули ідола в море і побудували на місці язицького капища християнський храм.[3]

Ще з апостольських часів з моменту поширення християнства у світі, воно з’являється і на Афоні. Церковне передання розповідає, що Божа Матір, прийнявши благодать Святого Духа в День П’ятидесятниці, готувалась згідно з жеребом відправитися в Іверську землю, сучасна Грузія. Але від Ангела вона отримала звістку, що апостольську працю проповіді християнства Їй належить здійснити у другій землі. Корабель, на якому Божа Матір з апостолами направлялась на острів Кіпр до єпископа Лазаря, якого Іісус Христос воскресив з мертвих і він довгий час по жребію був єпископом Кіпра, попав у бурю і приплив до Афонської гори. Язичницький народ прийняв Божу Матір, слухав Її проповіді, а згодом увірував в Іісуса Христа і хрестився. Багато чудес здійснила на Афоні Божа Матір, перш ніж відпливти на Кіпр. Вона поставила там керівником і вчителем одного з апостольських мужів і сказала: «Це місце, нехай буде Мені у жребій, даний Мені від Сина і Бога Моєго». Потім поблагословивши народ, сказала: «Благодать Божа нехай перебуває на цьому місці і на всіх, хто буде перебувати тут з вірою і благоговінням і зберігаючих заповіді Сина і Бога Моєго. Потрібні до життя на землі блага хай будуть їм з малою працею в достатку, і життя небесне приготовиться їм, і не оскудіє милість Сина Моєго від місця цього до кінця віків. Я ж буду Заступниця місця цього і тепла за нього Ходатаїця перед Богом».[4]

З того часу Афон вступив у еру християнської історії. Він знаходився під управлінням Риму, який переслідував християн до 313 року, коли візантійський імператор Константин Великий видав указ про дарування християнам права громадянства і свободи віросповідання. До цього часу християнство на Святій Горі було досить поширене. З’явилися монастирі, розцвіло монашество.

Овіяний славою Божого благословення та заступництвом Богоматері, Афон поступово стає центром православного монашества з досить строгими монастирськими уставами, які хвилюють всіх до цього часу, бо дійсно «благодать Божа перебуває на цьому місці».

І дійсно, по сьогоднішній день на Афоні не зустрінеш ні дітей, ні жінок. Навіть губернатор, поліцейські, представники громадянської влади – холості. Робочий скот і той тільки чоловічої статі.[5] Існує древнє передання, що в 422 р. Афон відвідала дочка візантійського імператора Феодосія Великого – царівна Плакідія, але ввійти в грецький монастир Ватопед їй заборонив голос від ікони Божої Матері. З того часу отці Афона встановили закон, який забороняє доступ на Святу Гору особам жіночої статі, що пізніше було закріплено і царськими указами.[6]

У творі єпископа Порфірія (Успенського) «Восток Христианский». Афон. История Афона, гл. 2. Афон Христианский. Киев. 1897 р. – говориться, що передання Церкви відносить появу монашества на Афоні до древніх часів, до V століття. Але були і важкі сторінки в історії Афона. У VII столітті завоювання Єгипту, Палестини і Сирії арабами-мусульманами заставило християн та іноків покинути свої землі. Єпископ Порфірій (Успенський) говорить про два такі нашестя, під час яких араби все нищили, у 670 та 776 роках.[7] Багато хто з них, згідно постановам VI Вселенського Собору 680 р. визначились перейти в монастирі Візантії.[8] Швидкий розвиток монашества та виникнення монастирів на Афоні спостерігається в період царювання візантійського імператора Константина Погоната (668-685 роки правління). Він віддав весь півострів для монастирів та проживання монахів. Одним з перших подвижників Афона був святий Петро, який прожив на Святій Горі 53 роки (681-734 р.) – це перший безмолвник-ісіхаст.

Одним з древніх монастирів Афона, який був побудований грузинами скоро після 780 р. в ім’я праведного Іоанна Предтечі – Іверський монастир. У 830 році Афон знову спустошили араби, про що говорить єпископ Порфірій Успенський.[9] До IX століття царські грамоти візантійських імператорів дарувала інокам право переважно володіти Афоном. Чисельність іноків різко збільшується, в цей період з’являється і православне слав’янське монашество: руське, сербське, болгарське. IX століття в історії Афоні – це період розквіту монашеського життя. Серед видатних подвижників був преподобний Євфімій (згадується з 857 року). Грамотою візантійського імператора Василія Македонського у 872 році весь Афонський півострів передається у володіння монахів.[10] В цей період появляється ціла низка всесвітньо відомих афонських монастирів та лаври. Серед них у 963 р. появляється найбільш відома Лавра, заснована великим подвижником монашества та законодателем преподобним Афанасієм Афонським (помер у 1000 році). Лавра відігравала велику роль під час ісіхастських спорів. Ця Велика Лавра, заснована преподобним Афанасієм Афонським відзначила у 1963 році своє тисячоліття. Серед знаменитих древніх обителей цього період відмітимо монастир Зограф, який населяють болгарські іноки; монастир святого великомученика і цілителя Пантелеймона, або Руссик, відданий у 1169 році у володіння руським інокам; монастир Хілендарський, який населяють сербські монахи; Ватопедський (грецький) монастир, який у 980-997 роках був відроджений, історія виникнення якого ще чекає своїх науковці та дослідників. Взагалі в цей період було багато побудовано нових та відроджено старих монастирів Афону. У X столітті на Афоні нараховувалося до 180 монастирів.

З великих слов’янських місіонерів, святий Мефодій (помер у 885 році) всеціло приналежить візантійському монашеству, так як він декілька років був іноком в одному з монастирів Олімпа Віфінського, звідки і виступив разом з братом Кирилом на місіонерське служіння у 863 році. Константин (так звали брата Мефодія до прийняття ним монашества напередодні свої смерті), хоч і не був Візантійським монахом, – але згодом прийняв постриг з іменем Кирила лише перед самою смертю в Римі у 869 році, – але і він подвизався в одному з монастирів Олімпа Віфінського разом із своїм братом Мефодієм.

На початку XI-го століття Афон став видатним центром монашества, хоча його біди ще не закінчилися. Так і в 1044 р. монастирі Афону знову спустошили араби з боку простого народу. Під впливом цих бід Афонські подвижники відправили посольство до імператора Константина Мономаха з проханням прийти їм на допомогу. Імператор відправив до них монаха Косьму Цинцулука. Останній вигнав з Афону мирян і дав Афону новий Устав, складений зі згоди і одобрений всіма Афонськими ігуменами і благочестивих іноків. Устав був утверджений імператором Константином Мономахом в 1046 році. В цьому Уставі Афон називається Святою Горою, бо у його монастирях прославилися сонми святих і богоносних Афонських отців.[11]

У 988 році відбулося Хрещення київської Русі, а разом з ним для нашого народу відкрилася дорога святості, яка глибоко і швидко поширювалася в умах і серцях древнеруського народу. Наш народ разом з хрещенням у Дніпровських водах прийняв євангельські завіти, заповіді, прийняв євангельське вчення. Визначальну роль у становленні Святої Русі відіграло саме древнєруське монашество, яке прийшло до нас З Святої Афонської гори.

І в подальшому на протязі всієї історії роль Афонського монашества в історії Древньої Русі величезна.

Більш тісному зв’язку для Руської Церкви з Церквами Константинопольського і Болгарською в цей період сприяла Свята Афонська гора, яка вважалась тоді головним центром подвижництва для всього християнського Сходу.

Дуже природньо, що звістка про Афонську гору, про її багаточисленні монастирі і великих подвижників швидко пронеслася по всіх Київській Русі слідом за поширенням в ній християнства, бо русичі дуже скоро почали здійснювати туди благочестиві подорожі. Лютим місяцем 1016 року датується перша відома письма згадка про руське монашество на Афоні. Про це свідчить один з документів Святої Афонської Гори, який зберігається в бібліотеці вже згадуваної мною Великої Лаври Афанасія Афонського. Зокрема, збереглися підписи ігуменів всіх монастирів Афонської Гори. Серед них є підпис руського монаха Герасима. Документ говорить наступне: «Герасим-монах милістю Божою, пресвітер і ігумен монастиря руських. Власноручних підпис». Цей документ свідчить, що у лютому 2016 року відзначається ювілей 1000-ліття першої писемної згадки про руське монашество на Афоні.

Хоча відзначимо, існує ще усне передання, яке відносить появу руського монашества на Афоні до ще більш раннього часу. Мова йде про ет, що згідно старому руському переданню, поширеному у XVI столітті, перший руський монастир на Афонській горі був заснований ще за часів рівноапостольного князя Володимира Великого, Хрестителя Київської Русі і його жінки візантійської царівни Ганни, яке відбулося скоро після Хрещення Русі у 988 р.

І серед перших, хто здійснив подорож на Афон, був Преподобний Антоній Києво-Печерський. Саме на Святій Горі він прийняв монаший постриг. А пізніше по благословенню Афонських Старців він приніс Афонський Устав і на Русь, ставши одним із перших засновників Києво-Печерської Лаври.

Преподобний Антоній народився в 983 році у невеличкому містечку Любеч, неподалік від Чернігова. В миру він носив ім’я Антипи. З дитинства полюбив Господа і ще зовсім юним помандрував до святих місць на Афон у першій половині XI століття[12]. Афон в ті часи славився уже тоді на всьому Сході святістю своїх подвижників і служив розсадником православного монашества. Обходячи монастирі Святої Гори і побачивши рівноангельський образ життя подвижників, Антипа побажав і сам прийняти монашество і в одній з обителей молив ігумена покласти і на нього іночеський образ життя. Ігумен передбачаючи майбутнє Антипи, постриг його і дав його ім’я Антоній, в честь основоположника монашества преподобного Антонія Великого. По прикладу більшої частини тодішніх чорноризців афонських, Антоній обрав для себе образ життя відшельника і поселився в печері неподалеку від одного афонського монастиря Есфігмен, в якому він, як вважаюсь, прийняв чернечий постриг. Успіхи в духовному житті Антонія зростали щоденно і тоді ігумен, який здійснив його постриг, сказав йому: «Антоній! Іди знову на Русь і нехай буде тобі благословення від Святої Гори, тому що багато чорноризців від тебе має виникнути».[13] Взявши благословення від ігумена, він у 1031 році прибув до Києва, обійшовши монастирі, які були засновані грецькими монахами, які приїхали на Русь разом з першим митрополитом Михаїлом при Володимирі Великому. Як свідчить історія, після смерті князя Володимира відносини між його синами були напружені і Антоній змушений знову йти на Афон, де пробув з 1015 по 1017 роки, поки знову не прибув до Києва.

Після другого повернення з Афону Антоній поселився в іншій печері, яка була вирита в його відсутність священником Берестовської Петропавлівської Церкви Іларіоном, який часом ішов до печери для молитви. Згодом, як відомо, Іларіон був возведений на Київську митрополичу кафедру, якого Антоній постриг у монашество. До речі, Іларіон є автором знаменитого слова «О законе и благодати». В печері у глибокій тиші, в молитвах і постах Антоній провів біля 40 років. Слава про святого подвижника, його духовне життя приваблювала до нього багатьох. Святе життя Преподобного Антонія просвітила Київську Русь красою монашого подвигу. Святий Антоній тих, які бажали прийняти чернечий постриг, приймав з любов'ю. В числі перших учнів преподобного Антонія був святий Нікон, який в 1032 році постриг преподобного Феодосія Печерського.[14] Саме святому Нікону преподобний Антоній благословив звершати монашеський постриг тих, хто бажав нести подвиг чернечого життя. Коли біля преподобного Антонія зібралося 12 людей братії, спільними зусиллями була викопана велика печера і в ній побудована церква та келії для іноків. Святий Антоній поставив над братією ігуменом блаженного Варлаама, дав їм благословення і пішов з обителі і викопав собі нову печеру, в якій прожив 16 років до своєї смерті. Ця печера, яка знаходиться в Києво-Печерській Лаврі, відома нам нині під назвою Ближні Антонієві Печери. Таким чином Преподобний Антоній поклав початок чернецтва на Русі і став одним зі засновників Києво-Печерської Лаври. З благословення преподобного Антонія ігуменом для Печерських іноків став преподобний Феодосй Печерський, коли з волі князі Ізяслава ігумен Варлаам пішов у Димитрівський монастир. За святе життя Бог прославив преподобного Антонія даром духовного прозріння і чудотворіння. Особливо це проявилося в період будівництва великої Печерської Церкви, яка була закладена в 1073 р. Преподобний Антонієм на честь Успіння Пресвятої Богородиці. Цього ж 1073 року преподобний Антоній помер на 90-му році життя 7 травня 1073 р. Мощі преподобного Антонія з Волі Божої сьогодні невідомо де знаходяться. У різних печерах преподобний Антоній прожив понад 56 років. Літописець Нестор називає преподобного Антонія «Великим і славним». Київська Русь та Афон на протязі всієї історії підтримувала дружні стосунки. Свідчення цьому є і той факт, що преподобний Мойсей Угрін, який входить до собору Карпаторуських святих нашого краю, також у 1030 році отримав чернечий постриг з рук афонських подвижників.[15] Але це вже є темою інших досліджень.

Коротко зупинюсь на подальшій історії монашества на Афоні. Під час Хрестових походів (1204-1261 р.р) – особливо з епохи III Хрестового походу на Константинополь (а їх було в історії аж 11), Афон терпить гоніння і розорення з боку римського папства, а також насильницьке насадження унії з Римом. Звичайно, Рим не бажав терпіти у цей період слави Афона, як монашеського рая. І серед таких монастирів відомий Римський, присвячений апостолам Петру і Павлу та Амальфійський – присвячений Пресвятій Діві Марії.[16] У цей період ослаб вплив візантійської царської влади на Афон.

XIV століття – період відбудови знищених латинянами монастирів. Велику допомогу в справі відродження монастирів зробили благочестиві візантійські імператори Андронік ІІ і Андронік ІІІ Палеологи та сербський православний цар Стефан Душан.

З 1453 року, коли пала Візантія, наступив період турецького володарювання, але Свята Гора Афон зберігала за собою свободу сповідування і устрій самоуправління при зобов’язанні платити подушний податок. На той час Росія визволилась з татарського іга і вона матеріально допомагала обителям Афона.

В XVI ст., коли на престол османів зійшов Селім ІІ, почався важкий період, коли монастирі лишали земель та маєтків; положення ускладнювали і послідуючі повстання у 1770 і в 1821 роках. І тільки в 1830 роках, коли Греція проголосила свою незалежність, для Афона наступив мирний період.[17] Не дивлячись на всі історичні перепитії, на протязі багатьох століть Свята Гора Афон завжди була під материнською опікою Пресвятої Богородиці, була у всі часи стержнем православного монашества, школою православного подвижництва.

З ХІХ ст. величезну допомогу надавала Афону влада Росії, яка виділяла чималі кошти на ремонт і будівництво нових монастирських будівель. На півострів йшов потік монахів – російський, українських, болгарських, сербських, румунських. Чимало на Афоні подвизалося монахів із нашого карпатською краю.

Перед першою світовою війною загальна кількість монахів на Афоні досягла 4 тисячі. На цей період в Пантелеймонівському монастирі несли подвиг біля 1800 руських, українських, молдавських, білоруських монахів.

Сьогодні на Афоні залишилось 20 православних монастирів: із них 17 грецьких і 3 слав’янських з більш ніж 1000 монахів.

Підводячи підсумки, необхідно відмітити, що ще з IV-V століть саме монашество стає величезною реальною силою в житті християнської Церкви. Особливо велику роль монашество відігравало в епоху догматичної боротьби проти різних єресей раннього періоду в історії Церкви. Роль, яку відіграли монахи в історії догматичних і іконоборчих спорів – одне з головних і яскравих явищ епохи V-VIII століть. Достатньо згадати такі світлі особистості, як Максим Сповідник, Іоанн Дамаскін, Феодор Студіт та інші, щоб проникнутися повною повагою перед цим великим і духовно стійким інститутом монашества. Монашество дало світу великі світила Православної Церкви – її Святителі, які були світильниками Церкви, її стовпами в утвердженні та збереженні чистоти православної віри. Монашество дало світу сонми угодників та праведників Божих, які засяяли чистотою збереження православної віри та святості.

Саме Афон на протязі багатьох століть відігравав величезну роль у духовному житті Православної Церкви. Сьогодні він знову переживає нове відродження та розквіт. Не випадково засновником монашества на Київській Русі став преподобний Антоній Печерський, який з волі Божої був посланий на Русь ігуменом афонського монастиря з мудрою настановою бути прикладом і утвердженням для інших подвижників Святої Русі зі словами: «Нехай буде з тобою благословення Святої Гори».

Сьогодні Афонські монастирі є величезним колодязем духовної мудрості, які чекають своїх дослідників, бо на Афоні знаходяться величезні історико-художні і перш за все духовні цінності. В одному лише Пантелеймонівському монастирі зберігається 1270 грецьких і 158 слов’янських рукописів. І саме на монастирі Афона покладається турбота про утримання і збереження монастирями древніх бібліотек, рукописів, церковних дорогоцінностей. Древніх ікон, церковних облачень і т.д.[18]

До цього часу Православна Церква благоговіє перед цим благословенням: «Нехай буде з тобою благословення Святої Гори», назидаючись духовними подвигами Святої Гори Афон і на їх житійних прикладах ставить духовні орієнтири для своїх чад на дорозі до вічного спасіння.

Спаси Господи.

25.01.2016                             прот. Василій Ігнат.

Стаття також опубікована в газеті "Нове життя" від 19 листопада 2016 р.